Дан  Берест
"ВИТОКИ    КОЗАЦТВА"

ЗОРГАНІЗОВАНЕ   КОЗАЦТВО
"Хортиця. Запорозькі Січі. Чингіз. Батий. Битва на Синіх Водах 1363р. Лянскоронський. Дашкевич. Вишневецький. Сагайдачний. Хотинська битва 1621р. Б.Хмельницький. Клейноди. Зборівська угода 1649р. Білоцерківська угода 1651р. Земський собор 1653р. Переяславська угода 1654р. Московська окупація. Віленське перемир'я 1656р. Московські статті Самойловича 1665р. Андрусівська угода 1667р."

    Українська історіографія зазначає Хортицю (в сучасних межах міста Запоріжжя) як місце найпершої Запорозької Січі. Острів Хортиця, за древньоруською назвою Інтрів острів, тобто острів Інтри – ватажка Небесного воїнства (згідно Рігведи), зі своїми неприступними скелястими берегами, оточений з усіх сторін стрімкою течією дніпрових вод за порогами, служив надійним захистком для українців-русичів з давнього давна. Історичне свідчення про цей острів сягає такої сивої давнини, яку не усвідомили навіть видатні українські історики. Зокрема Д.Яворницький зазначає відомі йому назви Хортиці: "Хортич, Городецький, Інтрський острів" (ІЗК с.104), лишаючи це поза увагою. Проте назва Інтрів (Інтрський) острів засвідчує, що Хортиця була вшанована українцями-русами задовго до нашої доби. Нагадаємо з "Велесової Книги": "Се бо Магура співає пісню свою і кличе до січі; а та птиця од Інтри; а Інтра був і пребуде до віку" (ВК д.6г). Слід розуміти, що образ Птиці пов'язано з умінням дружини Інтри перевтілюватись в земні істоти; щодо Інтри (або Індри за Рігведою) – його ім'я означає Могутній, а дружина Індри має ім'я Індрані, тобто Могутня, персоніфіковане "Магура" – Мати-Птиця, Мати-Слава.
   Варто нагадати, що за всіх часів Хортицю визнавали священним островом. Древньоруські правителі та середньовічні володарі Руси справляли релігійні обряди на цьому острові перед військовими походами. "За описом Костянтина Багрянородного (905-959), руси приносили жертви біля священного дуба на острові Хортиця… Ці дерева (священні дуби) використовувались для ритуальних обрядів. Дуб Перуна згадується більш як через три століття після введення християнства у грамоті галицько-волинського князя Льва Даниловича 1302 року" (ІУ с.57). Згідно давньоруської традиції, на острові Хортиця зібралися усі руські князі зі своїми воєначальниками, коли у 1223р. відправлялись на першу битву проти татар, до річки Калка" (суч. Кальчик, притока р.Кальміус, південніше м.Донецьк). На жаль, битви 31 травня 1223р. з ордою Чингіз-хана скінчилась трагічно для руських князів, як засвідчено у Літописі Руському: "І сталася побіда над усіма князями руськими, якої ото не було ніколи… Татаро-монголи ж, захопивши князів, поклали їх під дошки, а самі сіли на дошках обідати і подушили їх" (ЛР с.381). Остаточний розгром християнізованої Русі довершив Чингізів онук – Батий у 1238-1240 роках.
    За свідченням науковців, Хортиця вважалась надійним прихистком для козаків ще відтоді, коли розрізнені козацькі ватаги вибиралися в Дніпровські плавні на промисли звіра й риби. Показово, що й зорганізоване козацтво закладало Січі на островах, убезпечуючи свій військовий табір крім дерев'яних укріплень – засік, ще й водною перешкодою для більш надійного захисту від ворога. Це підтверджують висновки археологічної експедиції по дослідженню Хортиці під керівництвом Д.Яворницького: "Володіючи неозорими степами, простертими на величезні відстані на схід і захід від Дніпра, запорожські козаки при всьому тому завжди вважили центром своїх вольностей ріку Дніпро: на Дніпрі чи поблизу Дніпра вони постійно облаштовували свою столицю, Січ… Першими центральними місцями поселення запорожського козацтва були острови на Дніпрі – Хортиця та Томаківка" (ІЗК с.88-100). Маємо навіть висновки військових спеціалістів, що козацькі укріплення на Совутиній скелі острова Хортиці були зведені у ХV столітті.
    "Хортиця безперечно була колискою запорозького козацтва. Це засвідчує не тільки народна творчість, але й логіка подій. Як відомо, в пониззі Дніпра знаходилось понад 250 островів. Найкращим з усіх островів за своєю величністю і неприступністю є острів Хортицький. Хортиця неприступна з трьох боків, особливо з західного, де висота її сягає 30 саженів. Навіщо ж бунтарям, які шли в козаки, віддавати цей плацдарм в розпорядження ворога? Адже ні один острів, у тому числі й Томаківка, не міг конкурувати з Хортицею… Над низовими козаками с самого початку їх існування висіла подвійна загроза – напади польсько-литовських панів і турецько-татарських орд. Хортиця була природною фортецею, і на першому етапі розвитку козацтва вона відіграла важливу роль: була одним з пунктів, де розгорталась національно-визвольна боротьба" (КМ с.25).
    Слід зауважити, що козаки перебували на Хортиці завжди. Цей острів був важливим стратегічним форпостом; в його верхів'ї стояла козацька залога в кількасот запорожців, забезпечуючи контроль над Протолчим бродом (стародавня назва «Крарійський брід», вірніше «Арійський») і Кічкаським перевозом, що знаходився на місці сучасної греблі Дніпрогес, збудованої в 1927-1932 роках. Будівництво на Дніпровських порогах першої гідроелектростанції в радянські часи було зумовлене не економічними, а ідеологічними мотивами – знищення історичної пам'яті козацької доби, щоби не лишилося достеменних свідчень про героїчну епоху українського народу. Ця нищівна політика московської влади була прямим продовженням справи московського царату, розпочатої Катериною-ІІ, котра віддала Хортицю в оренду німцям після знищення Запорозької Січі 1775р. "На Хортицю німці прибули в 1790 році з Данціга. Було їх 18 сімей. Колоністи користувалися великими пільгами: сім’я одержувала по 500 карбованців для господарства, німці назавжди звільнялися від військової служби і на 30 років – від податків. Катерина-ІІ забезпечила їх лісом. Отже, здійснюючи політику колонізації, віддаючи хортицьку землю у володіння німцям, царизм хотів закрити доступ народним масам до цієї священної землі, до історичної колиски народної вольності. Він боявся відродження Січі" (КМ с.48).
    Першу письмову згадку про Запорозьку Січ, яка зорганізувалась наприкінці ХІVст., убачаємо в "Історії Русів" майже через століття: "1506-го року, коли од лицарства першого Гетьмана Руського Пренслава Лянскоронського.., відібрані від турків і татар Малоросійські землі понад Дністром і в гирлі Дніпра, од часів нашестя Батиєвого загарбаних. Для збереження назавжди границь того краю, створена тоді з козаків Малоросійських (тобто українських) сильна сторожа… Козаки понаробили укріплення, або редути, названі "засіками", від січення дерев, вживаних на палісади, від чого козаків, що там позасідали, названо Запорозькими Козаками, а місце перебування їх названо Січчю Запорозькою" (ІР с.50).
    Ставлячись з усією повагою до "Історії Русів", все ж таки маємо зауважити, що Предслав Лянскоронський – литовський магнат, хмельницький староста (сучасна Хмельницька обл.), якого виводять в засновники козацтва литовські історики, не був першим Запорозьким Гетьманом. Він взагалі не був гетьманом Війська Запорозького. Йому, як воєводі, було доручено обороняти від монголо-татарської орди південні границі Великого Литовського князівства, до складу якого входили князівства Київської Русі на правах широкої автономії. Виконуючи доручення литовського уряду, Лянскоронський залучав на поміч до боротьби з ординцями запорозьких козаків, які зорганізувались до захисту рідної землі ще за часів правління Гедимінового сина Ольгерда (1341-1377), котрий на чолі русько-литовського війська розбив татар у битві на Синіх Водах у 1363 році. "Він визволив з-під татар усі степи аж за Очаків (колишній Дашів), од Києва й Путівля аж до гирла Дону. Ольгерд назвав ці землі територією, що здавна належала до Києва… Наступні перемоги над татарами 1397-1398рр. Великого Литовського князя Витовта (племінника Ольгерда) забезпечили Литві чорноморську межу аж до гирла Дунаю… У 30-х роках ХV ст. Литва збудувала на північному березі Дніпровсько-Бугського лиману, біля його виходу в Чорне море, фортецю Дашів" (ІУЛ с.39). Згодом цю фортецю захопили турецько-татарські орди й перейменували на Кара-Кермен, потім – Очаків. "На цю твердиню ходили «чубаті слав'яни» ще в 1490р." (ІУЛ с.51); тобто задовго до Лянскоронського.
    Згадка про Лянскоронського, як Гетьмана Запорозького, походить від козацької традиції величати гетьманом керівника військового походу. Іншими словами, Запорозька Січ на часи Лянскоронського вже існувала, до того ж мала свої установлені козацькі звичаї. Незнання цих звичаїв та спроба насадити свої порядки коштували Ляндскоронському вельми дорого: він був не тільки скинутий з «гетьманства», але й страчений українськими козаками. "Є відомості, що козацький отаман, Предслав Ландскоронський, був страчений за спробу запровадити між козаків незаперечне виконання його «гетьманської» волі" (ІЗК с.174).
    На підтвердження давності Запорозької Січі, яка безперечно існувала задовго до П.Лянскоронського (1506) й Остапа Дашкевича (1514-1535), тим паче задовго до Д.Вишневецького (1556-1563), маємо однозначне свідчення: "За визначенням військових спеціалістів, фортифікаційні споруди на Совутиній скелі о.Хортиці належать до ХVст." (КМ с.23).
    Таким чином, археологічні і наукові дослідження дають підстави для твердження, що перша Запорозька Січ перебувала на Хортиці вподовж ХV-ХVІ століть. На основі попередньо наведених доказів, можемо зазначити дату утворення Хортицької Січі – 1386 рік.
    Тривалий час, доки українське козацтво набиралося сили, місцезнаходження Запорозької Січі і окремих козацьких Кошів приховувалось від урядових кіл держав-поневолювачів України-Руси. З огляду безпеки, запорожцям було за краще не розголошувати місце свого розташування, адже вони були запеклими ворогами Речі Посполитої і Кримського ханства. Лише у другій половині ХV ст. відомості про незалежних козаків-запорожців доходять до правлячих кіл Литви, щоправда вельми узагальнено, мовляв, козаки перебувають десь на островах за дніпровськими порогами. В першій половині ХVІ ст. відомості про перебування запорожців на Хортиці доходять до польського королівського двору Сигізмундів, що послужило причиною появи на Хортиці польського шляхтича Д. Вишневецького і розбудови «замку» для приборкання козаків. Невдовзі після того Хортицька Січ припинила своє існування.
    "Січ як військовий і політичний центр козацтва, протягом другої половини ХVІ ст. перебувала на о. Томаківці, а з 1593 р. на о. Базавлуку" (ІУ с.95), – власне "на річці Базавлуці, невеликому допливі Дніпра з правого боку, трохи нижче від Томаківки" (ІУН с.159). Наступною була Микитинська Січ 1639-1654 років (колишнє Микитино перейменоване в Нікополь на москальський лад у 1778 р. князем Грицьком Потьомкіним, де було проголошено гетьманом Богдана Хмельницького 30.01.1648). У 1652 році, коли Б. Хмельницький пішов на відкриту конфронтацію з українським народом, запорожці покинули Микитинську Січ і розбудували нижче по Дніпру славнозвісну Чортомлицьку чи Сіркову Січ 1652-1709 років (в усті річки Чортомлик), яка була зруйнована (12-14.05.1709) за наказом Петра-І перед Полтавською битвою (27.06.1709). Після її знищення, уцілілі козаки під орудою славнозвісного отамана-гетьмана Костя Гордієнка в тому ж таки 1709 році заснували Січ в лівобережних Олешках (сучасний Цюрупинськ, Херсонської обл.) під протекторатом Туреччини. У 1728 році запорожці повернулись на Стару Чортомлицьку Січ, але не отримавши дозвіл від російського уряду на переселення, у 1730 році спустились трохи нижче по Дніпру і заснували в усті річки Кам’янка нову Кам’янську Січ (нині історична пам’ятка "Кам’янська Запорозька Січ" в селищі Республіканець на Правобережжі). Отримавши дозвіл від російського уряду на переселення в Запоріжжя у 1733 році, запорожці наступної весни заснували в правобережних плавнях Дніпра останню Нову (Підпільну) Січ 1735-1775 років на річках Підпільній та Скарбній, яка стояла до остаточного знищення українського козацтва 4 червня 1775 року за наказом московської цариці Катерини-ІІ, після чого запорожці пішли на Дунай (Дунавецька Січ проіснувала до 1828 року; навпроти суч. м. Вилково, Одеської обл.) та на Кубань – з центром Катеринодар (сучасний Краснодар, де українські козацькі поселення існують досі).

    "З усіх Січей найславетнішою була Чортомлицька Січ. Вона була заснована кошовим отаманом Іваном Лутаєм 1652 року на місці впадіння річки Чортомлик у Дніпро і проіснувала до 1709 року. Це був городок на Чортомлицькому острові; мав він 900 сажнів у радіусі (сажень – 2,13 м, або 3 аршина). Оточений городок був сімома річками – Чортомликом, Скарбною, Скаженою, Корівкою, Прогноєм, Павлюком та Підпільною. Довкола Січі насипано було земляний вал у шість сажнів заввишки, влаштовано бійниці, набито дерев'яні палі й встановлено плетені, наповнені землею великі коші. Для виходу по воду на Чортомлик та Скарбну в земляному валу зроблено було вісім хвірток – "пролазів", через які могла пройти одна людина; біля кожної з них стояла бойова вежа (всередині Січі була висока вежа для стрільби). Крім цього, на Січі, за звичаєм, стояло 38 звернених до січового майдану куренів для запорожців" (ІУС с.105).
    Після монголо-татарської навали 1240р. Україна-Русь перетворилась на воєнний полігон, де шляхом кровопролиття вирішувались амбітні зазіхання на її територіальну цілісність з боку сусідніх держав-загарбників. Лише самовіддана боротьба та незламне прагнення свободи зберегли українську націю від повного винищення «доброзичливими» сусідами, в числі яких Польща, Литва, Росія, Австрія, Угорщина та інші. За підрахунками автора «Історії Малоросії» в Україні-Русі «з 1320 по 1709 рік відбулося 179 битв: з татарами – 21, з турками – 32, з росіянами – 11, з поляками – 81, зі шведами – 3, не враховуючи битви з хрестоносцями, персами, угорцями, сербами та міжусобні війни» (МА т.1-5). Перебуваючи у стані майже безперервної багатовікової війни, що супроводжувалось постійним гнобленням та знищенням українського народу, Україна-Русь за своїм територіальним устроєм нагадувала великий військовий табір з традиційним поділом на полки, які обороняли певні округи (повіти). На чолі кожного полку стояв полковник, іменований за назвою міста. Так наприклад, І.Сірко до обрання отаманом-гетьманом Запорозького Війська був Зміївським полковником (м.Зміїв, Харківська обл.).
    "Козацтво збагатило суспільно-політичні традиції української державності – організаційною структурою у формі полків. Той факт, що вона була узаконена Варшавським сеймом, зовсім не применшує значення правотворчості козацтва" (СГ с.58). "Козаки уявляли собою дуже придатний для степової погряничної боротьби військовий елемент. І ми бачимо, як погряничні воєводи й старости використовують їх для воєнних цілей. Цілий ряд погряничних адміністраторів, починаючи з кінця ХVв. тримає в себе козаків на службі, або ж, ідучи в походи, закликає їх собі на допомогу. Найбільше вславився і придбав собі ім'я першого провідника й організатора козаччини Остап Дашкевич, що був черкаським старостою в 1514-1535 роках. Він уважався в Литві за першого спеціаліста по татарським справам. Не раз ходив він походами аж під самий Крим, але бувало й так, що разом із татарами він воював Москву" (ІУН с.154). З цього уривку стає зрозуміло, що заслугу в організації українського козацтва бажала приписати собі тодішня, пануюча на Україні-Русі, литовська влада; бо після Люблінської унії 1569р. адміністративну владу на Україні-Русі перебирає Польща, яка виводить в організатори козаччини вже свого представника – Д.Вишневецького. Як бачимо, національність історика позначається у викладі історичних подій, зокрема й заслуг тієї чи іншої нації у створенні й організації українського козацтва. Але якщо литовсько-польські історики всіляко звеличували роль своїх представників в організації українського козацтва та принижували роль самих українців у цьому процесі, то українські історики мають бути більш обачливі і не розкидатися заслугами свого народу.
    Зрозуміло, що шляхетська пиха тодішніх істориків не дозволяла звеличувати простолюдинів, котрі своїми моральним якостями перевершували усіх шляхтичів без винятку. Навіть сучасним історикам важко це збагнути, тому вони й продовжують співати традиційні дифірамби відомим історичним особам, таким як Вишневецький, Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа. Проте істинний патріотизм не є привілеєм якоїсь певної частини суспільства, тим паче його заможної верстви, що дбає здебільшого про власні інтереси; патріотичні пориви притаманні лише безкорисним людям, серед яких запорозькі козаки були й залишаються першими. Саме тому частково чи повністю замовчується козацька звитяга там, де вона не була очолена якимось очолена іменитим шляхтичем.
    Варто нагадати, що запорожці самочинно й неодноразово здобували турецькі міста-фортеці, зокрема Варну (1587, 1605 та 1619р. – без участі Сагайдачного); Кафу (1474, 1577, 1598, 1616 та інших роках); Килію (1624); Синоп, Трапезонт та інші міста Анатолії (1577, 1604, 1614, 1616, 1622, 1624, 1625 та інших роках – без участі Сагайдачного, згідно ІМР с.107); штурмували Костянтинополь (1577, 1624); спустошили увесь Крим і здобули Бахчисарай (1676) під час кримського походу Івана Сірка, який вперше форсував Сиваш. Зауважимо, що Іван Сірко – славетний отаман-гетьман Війська Запорозького, безпідставно замовчаний у вітчизняній історії, був визнаний в Європі як найвеличніший козак серед усіх козаків. Саме він керував 5-тисячним козацьким корпусом в жовтні 1645 року під час війни Франції з Іспанією. Прибувши морем через порт Гданськ до Кале, українські козаки брали участь в боях у Фландрії під командуванням відомого полководця Людовіка де Бурбона і прославились при штурмі фортеці Дюнкерка. На жаль, деякі сучасні історики намагаються притулити до тих славнозвісних подій маловідомого на той час сотника реєстрового козацтва Б.Хмельницького, щоби хоч якось применшити запорозьку славу. Однак польський дослідник Збігнев Вуйцик впевнено стверджує, що Богдана Хмельницького у Франції не було. До цієї думки схиляються й щирі українські історики, зазначаючи, що у французькій баталії командував козаками І. Сірко. Та найвиразнішим доказом історичної правди служить пам'ятник Іванові Сіркові край Ла-Маншу – як німий докір українську народу, чию свободу й незалежність він захищав вподовж усього свого легендарного життя.
    Не зайве нагадати про участь Запорожської Січі під проводом отамана-гетьмана Івана Сірка у маловідомому, але велелюдному козацько-селянському повстанні 1663-1665 років, яке почалось у Подніпров'ї і незабаром охопило всю Правобережну Україну. Центром постання були містечка Ставище й Лисянка. Число повстанців досягло 30 тисяч, їх очолив Степан Сулименко (Сулимка) і кальницький полковник В. Варяниця. При підтримці запорожців озброєні загони повстанців громили панські маєтки по усьому Правобережжю. Польська влада жорстоко придушила це повстання. "Загін Сулимки був розгромлений С. Чарнецьким, населення Ставища вирізане. Поширенню народного руху значною мірою сприяла підтримка з боку запорожців, яких очолював І. Сірко" (МЛ с.132).
    Згадаємо також одну з грандіозних перемог запорожців у битвах з Османською імперією, що повністю замовчана у вітчизняній історії. "1624р. козаки вийшли в море на трьохстах чайках і вступили в бій з усім флотом султана. За словами всіх, хто там був, якби в той день була тиха погода, жодна галера не повернулася б, тому що козаки вже заволоділи капітанською рубкою адміральського корабля; але знялася справжня буря, галери змогли рушити на ворога й потопити кілька чайок. За відчайдушною мужністю, безмежною відвагою… ця битва не має не лише рівних, але й подібних собі в усій історії російських морських битв, по сьогодні включно. Отже йдеться про велику морську битву, зафіксовану також у турецьких джерелах, але майже зовсім невідому в нашій історичній науці. Втім, у цьому немає нічого дивного, якщо врахувати те ставлення до української історії, котре панувало як у царській імперії, так і в імперії сталінсько-брежнєвській" (КР с.112). Внаслідок цієї битви "Шагай-Гірей заключив 24 грудня 1624 року формальний союз з козами, як з окремою державою. Козаки знову, як за часів Лясоти, починають свою власну міждержавну політику" (ІУН с.216).
    Польські історики, а за ними й нерозважливі українські, намагаються приписати заслугу заснування Запорозької Січі у 1556р. польському князю Дмитру Вишневецькому – польовому гетьману Речі Посполитої. Однак Д.Вишневецький аж ніяк не був засновником українського козацтва, бо перед ним "ще великий князь Жигимонт (король Сигізмунд) у 1541 році наказав зробити козакам перепис і скласти реєстр… Невідомо чи такий реєстр було зложено, але більшість дослідників схиляється до думки, що метою цього реєстру було довідатись скільки саме й де мешкає козаків, щоби легше за ними доглядати і пильнувати, щоб вони не робили самовільних походів на Крим. На козаків безперестанку шли скарги і від татар, і від турків" (ІУН с.157). Тобто на той час, коли Д.Вишневецький активно залучає запорожців до військових походів 1556-1563 років, сама Запорозька Січ вже існувала і "робила самовільні походи на Крим".
    Історично підтверджено, що Д.Вишневецький, будучи з роду великомаєтних польських магнатів, потрапив на Запорожжя з пропозиції польського короля, щоби утримувати козацьке військо від свавільний вчинків та скеровувати на користь Речі Посполитої. "Дмитро Вишневецький дійсно був видатною людиною, хоч і з великим авантюристичним нахилом (амбітними зазіханнями на королівський трон). Розгнівавшись за щось на великого князя (Жигимонта, він же король Сигізмунд), Вишневецький хотів було перейти до турків, але Жигимонт-Август ІІ його вдержав і доручив тримати сторожу на острові Хортиця нижче порогів. Вишневецький укріпився там і сам хан не міг його звідти вибити" (ІУН с.155). Зрозуміло, що шляхетська пиха не дозволила Вишневецькому жити в козацькому курені, тож він, маючи чималі статки, збудував для себе належне обійстя, яке гордо іменувалося замком. Проте тодішні "замки" були вельми умовні. На це зауважує й Д.Яворницький: "Вишневецький влаштував на острові Хортиця земляний городок" (ІЗК с.100). Слід пояснити, що Вишневецький поселився на Малій Хортиці – невеличкому острові поряд Хортиці з західної сторони, у Річещі – старому Дніпрі.
    Варто наголосити, що Д.Вишневецький, як потомний родовитий шляхтич, не переймався долею українського народу, а вболівав лише за власні інтереси, реалізуючи свої шляхетські амбіції. Через це він найнявся на службу до московського царя і разом з запорожцями здобув фортецю Азов, яку мусив віддати татарам після укладення перемир’я між Московією і Кримським ханством, після чого він утрутився в Молдавський конфлікт, маючи на меті посісти молдавський престол, за що врешті й наклав головою 1563 року. Побіжно зауважимо, що народна дума про "Байду", потрактована деякими істориками як дума про гетьмана Дмитра Вишневецького не витримує критики, бо гетьман Вишневецький не надбав заслуг перед українським народом, щоби його ім’я вшановувала народна пам’ять. Дослідник українського козацтва В.Голобуцький також зауважує, що "деякі історики помилково ототожнюють Дмитра Вишневецького з героєм народної пісні про Байду" (ЗК с.71).
    Для підтвердження пісенної традиції українського народу, що уславлювала імена своїх національних героїв, може служити народна дума про гетьмана Кішку, котрий перебував у полоні на турецькій галері, але організував заколот, захопив галеру і привів її на Запорозьку Січ, де й був обраний гетьманом. Його ім'я залишилося в українській історії завдяки народній думі. "В 1600-1602 роках старшим (гетьманом) Війська Запорозького був Самійло Кішка, ім'я якого уціліло в народній пам'яті завдяки прекрасній народній думі, де ім'я Кішки пов'язане з розповіддю про визволення невільників з турецької неволі. В 1600 році козаки під проводом Кішки приймали участь в поході поляків на Молдовію" (МС с.188). Як бачимо, герої в українських піснях звуться своїми іменами і не потребують кон'юнктурних досліджень науковців. Відтак, однозначність імені героя народної думи про Самійла Кішку засвідчує безпідставність домислів про Дмитра Вишневецького як героя народної думи про «Байду».
    За зрозумілих причин шляхетське обійстя Д.Вишневецького на острові Мала Хортиця польські історики почали ототожнювати з самою Запорозькою Січчю. Але замок аж ніяк не узгоджується з етимологією слова "Січ", що означає "дерев'яна фортеця". До того ж, гетьмани-шляхтичі польського походження не знаходились безпосередньо в Запорозькій Січі навіть під час іменування гетьманами Запорозькими. Це стосується й гетьмана П.Конашевича (Сагайдачного), і Б.Хмельницького.
    Конашевич Петро Кононович (на прізвисько Сагайдачний) – гетьман реєстрових козаків 1617-1618 та 1621 років, видатний громадсько-політичний діяч, активний борець проти Унії. "Як вірний підданець польського короля, діяв зброєю проти ворогів Польщі" (ІУС с.19). Ця характеристика яскраво засвідчує покликання П.Сагайдачного на своїм гетьманстві, бо він постає на чолі Запорозького Війська у роки війни Польщі проти Московії та в Хотинській битві з турками, де запорожці були використані як військова сила на користь Речі Посполитої.
    Українські козаки, одурені лукавим політиканством наказних гетьманів, часто-густо використовувались для захисту інтересів Речі Посполитої. Краще за всіх спромігся використати Запорозьку Січ на користь Речі Посполитої гетьман Петро Конашевич (Сагайдачний), чию заслугу у знищенні українського козацтва важко переоцінити. Невипадково історикам видалось сумнівним, щоби український народ прославив його «заслуги» згадкою у пісні "Ой на горі женці жнуть". Полеміка істориків не привела до однозначного висновку – кого саме оспіване у народній пісні: гетьмана Петра Конашевича чи Григорія Сагайдачного – кошового отамана часів Дорошенка, який проміняв цивільне життя на козацькі походи, чого не скажеш про Петра Конашевича. Слова пісні однозначно вказують на кошового отамана Григорія Сагайдачного, а саме: «Попереду Дорошенко, а позаду Сагайдачний». Пояснення в тому, що Петро Конашевич мав лише схоже прізвисько – Сагайдачний, до того ж, будучи гетьманом України-Руси, перебував попереду Петра Дорошенка (гетьмана Правобережної України-Руси) як за військовим званням, так і за часом гетьманства, тож він і у пісні мався би бути "не позаду". До то ж, він не "проміняв жінку на тютюн та люльку", бо відзначився не тільки як військовий, але й як видатний громадсько-політичний діяч.
    За походженням Сагайдачний належав до шляхетного польського роду Попелів-Конашевичів у Перемишльській землі. Як родовитий польський шляхтич, П.Сагайдачний мав власні статки і, відійшовши від гетьманства, займався громадсько-політичними справами у Києві. Його стараннями 1620 року відновлено Київську митрополію; за його сприянням збудовано Братський монастир на Подолі (1615), де гетьман й був похований. Помер (10.04.1622), як зазначається, від поранення напередодні Хотинської битви, де вдруге був проголошений гетьманом Запорозького Війська, яке у складі 41 тисячі козаків, маючи 22 гармати, разом з польськими 35 тисячами жовнірів відстояли державні інтереси Речі Посполитої у битві під Хотином 1621р., розбивши 150-тисячне Турецьке військо. Подяка Польщі не забарилась: після вікопомної перемоги, що сколихнула всю Європу громовим розголосом про відвагу й доблесть Запорозького Війська, за постановою польського уряду козацьке військо мусило "зредукувати свій контингент" до 6 тисяч, решта були розігнані по домівках. Польський уряд навіть не визнав за потрібне відзначити українських козаків нагородами за перемогу в Хотинській битві, а згодом польські письменники взагалі приписали усю звитяжну славу від здобутої запорожцями перемоги польському королевичу Владиславу, який був простим спостерігачем тодішньої битви.
    Невдячність польського уряду була звичайною справою і вдало реалізовувалась завдяки гетьманству Сагайдачного. Ще 1618 року Сагайдачний на чолі 20 000 Війська Запорозького брав участь у війні Польщі проти Московії, в наслідку чого Польща задержувала за собою Смоленщину й Сіверщину. На віддяку Польща доручила Сагайдачному скоротити козаче військо з 20 000 до 3 000 реєстрових козаків. Сагайдачний, як істинний польський патріот, виконав доручення польського уряду (Роставицька угода 1619р.), а вигнані з війська козаки подалася на Січ, де загальною радою скинули Сагайдачного з гетьманства, обравши собі за гетьмана Якова Бородавку-Неродича, котрого навіть проголосили гетьманом України-Руси на чорній раді в урочищі Суха Діброва.
    Цей самовільний вчинок не лишився безкарним. На час Хотинської битви, щойно Бородавка-Неродич привів Запорозьке Військо під Хотин, йому відтяли голову, як невгодному Польщі, і проголосили гетьманом Петра Сагайдачного вдруге, зважаючи на його попередні заслуги. Адже Петро Сагайдачний, як істинний польський шляхтич, засвідчив свою відданість польській короні за роки свого попереднього гетьманства. Відтак, польський уряд після тяжкої поразки жовнірів в битві з турками на молдавських полях під Цецорою 1620 року, вирішив знову закликати українське козацтво для захисту своїх інтересів. Певна річ, запорожці мались бути очолені не своїм обраним запорозьким гетьманом, а вірнопідданим польського престолу; інакше кажучи, Сагайдачний підходив на цю роль краще за всіх.   

     Характерно, що історики висвітлюють часи гетьманства Сагайдачного з позиції власної національної приналежності: польські історики наділяють його пишномовними епітетами та завищеними заслугами, в той час як українські дослідники дають інший опис тодішніх подій. Зокрема по різному тлумачиться славнозвісний наступ козаків, який вирішив долю Хотинської битви. Історик польського гатунку Дмитро Дорошенко повідомляє: "Два слідуючі дні зряду ціла турецька армія кидалась штурмувати козацький табір, але всі її шалені атаки розбивались мов о кам'яну скелю, о козацьке завзяття. Відбивши третю атаку, козаки самі перейшли в наступ і, піддержані поляками, збили турків з позицій, понищили їхні гармати й вдерлись в турецький табір. Якби вони не почали його грабувати, а продовжили наступ, погром турків був би повний" (ІУН с.210). Зовсім інакше описують цей епізод француз М.Бодьє: "9 вересня козаки ввірвалися в турецький табір, викликавши в ньому паніку, і якби польський гетьман Хоткевич не відмовився кинути в бій свої війська, турки не уникнули б розгрому. Козаки з такою сміливістю переслідували турків, змітаючи все на своєму шляху, що прорвалися майже до наметів султана. В цьому бою вони розгромили б турецьку армію, якби принц Владислав (майбутній польський король) і гетьман Хоткевич не наказали їм відійти, а приєдналися б до них" (КР с.103). Сучасний історик Д.Наливайко лише уточнює, що принц Владислав не керував битвою, а велика паніка в турецькому таборі піднялась не під час контратаки козаків, а ввечері 9 вересня, коли козаки несподівано його атакували. "Через чотири дні, тобто 9 вересня, козаки ввірвалися в турецький табір, викликавши в ньому паніку, і якби польський гетьман Хоткевич не відмовився кинути в бій свої війська, турки не уникнули б розгрому" (КР с.103). Та найцікавіше зауважує Г.В.Лейбніц у політичному трактаті 1672р. про українських козаків, які за його словами, "у битві під Хотином перемогли турків, але тепер за основного свого ворога мають поляків".
    Зауважимо, що Сагайдачний, як і його попередник Вишневецький, посів посаду реєстрового гетьмана невипадково. "Сагайдачного застаємо в ролі козацького гетьмана й провідника козацької політики в 1616-1617 роках. Сагайдачний виступає в ролі провідника козаччини саме тоді, коли польське правительство, стривожене зростом козаччини й її своєвільствами, почало пришукувати способи, як би їх приборкати. В 1611 і в 1613 роках було сконстатовано, що козаки нікого не слухаються, крім своєї старшини, і знову визначено комісію для упорядкування відносин на "кресах", яка зійшлася восени 1614р. в Житомирі" (ІУН с.203). Нагадаємо, що посаду гетьмана реєстрових козаків затверджував польський король. Відтак, маємо неспростовний висновок: найдієвий спосіб придушення національно-визвольної боротьби полягає не в протистоянні, а в умінні очолити цю боротьбу, призначивши "свою" людину. Саме тому всенародні повстання проти польської шляхти, очолені польськими шляхтичами, були приречені на поразку. Це стосується й другої визвольної війни українського народу 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького.
    Хмельницький Зіновій-Богдан Михайлович (1595-1657) – гетьман України-Руси 1648-1657 років, керівник другої визвольної війни українського народу 1648-1654 років проти польської окупації. Союзниками Хмельницького були турецькі яничари під орудою султанського намісника Тугай-Бея та татарські орди кримського хана Іслам-Гірея, які спустошували українські землі не гірше за поляків. Всенародна "вдячність" керманичу національно-визвольної боротьби за поталу рідного краю згадується у народній пісні: "Бодай тебе, Хмельниченьку, перва куля не минула, а друга устрелила, у серденько уцілила" (ІУГМ с.51).
    На превеликий жаль, ця визвольна війна українського народу проти Польщі з самого початку була приречена на поразку, бо її очолив неетнічний українець. Будучи поляком, Б.Хмельницький не тільки визнавав зверхність Польщі над Україною, але сам тривалий час перебував при дворі польського короля Сигізмунда-ІІІ і королівським указом 1646р. був призначений Генеральним писарем до реєстрового козацького війська під орудою Івана Барабаша – наказного гетьмана, прихильного до Польщі.
    На відміну від істинних патріотів України-Руси, як, скажімо, Северин Наливайко, Іван Сулима, Марко Жмайло, Тарас Трясила, Павло Бут, Яків Остряниця, Іван Сірко, Кость Гордієнко, Семен Палій, Максим Залізняк, Верлан, Муха, Самусь та інші, поклик до боротьби Б.Хмельницького був зумовлений не патріотичними мотивами, а власною кривдою, завданої йому – дрібномаєтному шляхтичу від більш чванливого й владоможного шляхтича Чаплинського, котрий одібрав родовий хутір Хмельницького. Тобто поштовх до боротьби, що привів Хмельницького на Запорозьку Січ, не мав нічого спільного ані з патріотизмом, ані з національно-визвольним покликанням. На жаль, і в наступні роки керманич національно-визвольної війни українського народу ніскільки не переймався уболіванням за український народ. Про істинні наміри Б.Хмельницького слід судити з його слів: "Попереду воював я за свою шкоду і кривду, а тепер буду воювати за нашу православну віру. Поможе мені у тім вся чернь" (ІУГМ с.50).

  Закінчення