BAYDA
Family site
Четверг, 27.07.2017, 22:47


                                                                 Фамильный сайт Байда
                                                                                                                                         Статьи

Приветствую Вас Гость | RSS
Категории каталога
Всё о фамилии Байда [52]
Происхождение, история, люди и многое-многое другое
Я - Байдак. А я - Байдала... [4]
Все о родственных фамилиях: люди, история, генеалогия...
Байда-Вишневецкий [8]
Происхождение и значение фамилий и имен [46]
Генеалогия [7]
Мировоззрение [10]
Характерники [5]
Этимология [11]
Значение и происхождение слов и выражений
История [37]
История казачества [22]
ДНК. Генетика [8]
Краеведение [4]
Наше творчество [4]
Интересное [13]
Разное [1]
Все, что не вошло в другие разделы
Do we live in the Matrix? No, it's even cooler ... [8]
Section is an illusion, maya, the Indian-Maya, the simulation, etc.

Меню сайта

Наш опрос
Оцените сайт

Всего ответов: 1566

Главная » Статьи » История казачества


Дан Берест. ВИТОКИ КОЗАЦТВА (на укр.). Частина 2
      (Закінчення)

      Історичні події свідчать про те, що Хмельницький очолив боротьбу українського народу не для здобуття незалежності України-Руси, а задля здобуття для себе звання Коронного Гетьмана, щоби й надалі утримувати Україну під зверхністю Польщі. Принаймні немає іншого логічного пояснення тому факту, що після грандіозних перемог над поляками, зокрема в битві з 6-тисячним польським авангардом на Жовтих Водах (5-6.05.1648) та розгрому головних сил 20-тисячного польського війська під Корсунем (16.05.1648), здобуття Києва, Чернігова, Новгород-Сіверська, Лубен та інших міст Лівобережжя, завдавши нищівної поразки польсько-шляхетському війську на чолі з Яремою Вишневецьким під Старокостянтиновом (18.06.1648), взяття міст-фортець Правобережжя – Вінниці, Умані, Брацлава, Тульчина, Бердичева, Луцька, Острога та інших, зокрема й неприступної фортеці Кам’янця-Подільського (15.08.1648) та здобуття гучної перемоги під Пилявою (11-13.09.1648), штурму Львова та взяття Львівського замку (20.09.1648), тріумфальний поступ українського 80-тисячного війська (та 4-тисячної кінноти татар) було зупинено на кордоні з Польщею і замість того, щоби вести українські війська на Краків та утвердити Державність України-Руси, приєднавши польські землі під Київський протекторат на зразок аналогічних діянь Унії, Хмельницький почав "свідчитися небом і землею" перед тодішнім польським королем Владиславом-ІV про свою прихильність до польської корони. "Свідчуся небом і землею і самим Богом Всемогутнім, що піднесена мною зброя і рясно пролита нею кров Християнська є справою рук деяких магнатів Польських, які противляться владі найяснішого Короля та наймилостивішого отця нашого" (ІР с.122). Аналогічно вчинив Хмельницький під час вікопомної Зборівської перемоги (08.08.1649) неподалік Збаража, засвідчуючи свою непохитну відданість новообраному польському королю Яну Казимиру, якого по суті було взято в полон і відпущено за наказом Хмельницького; за його ж наказом була відпущена тоді й уся полонена Шляхта на чолі з лютим катом українського народу коронним гетьманом Яремою Вишневецьким. Іншими словами, Хмельницький не те щоб прогавив історичний момент для утвердження Державності України, але навіть не мав цього на меті, про що свідчать статті Зборівському трактату від 7 вересня 1649 року, затверджені польським королем, де вказано: "Верховний начальник і Господар землі Руської (України-Руси) і народу того має бути Гетьман… Достоїнство Гетьмана Руського має рівність зупельну з Гетьманами Коронними" (ІР с.139), тобто під зверхністю польського короля, що стояв на чолі Речі Посполитої.

    Зборівська угода, або «Декларація його королівської милості Війську Запорозькому», укладена між Б.Хмельницьким і польським королем Яном Казимиром на полі бою під Зборовом (08.08.1649), надавала привілеї лише козацькій старшині та православним церковникам. Щодо селянства, то їх сподівання виявилися марними: вигнана з України-Руси польська шляхта мала повернутися в свої маєтки, а селяни повинні були знову виконувати усі повинності на користь своїх колишніх панів. З цього приводу маємо слушне зауваження М. Грушевського: "Нещастям його (Б.Хмельницького) і цілої України було, що найвищий порив, коли ставлено метою дійсне визволення народу і напружено до того всі сили, скінчився зборівською катастрофою. Ся катастрофа розчарувала народні маси, знеохотила і утомила їх… Коли повстання не здійснило його надії, воно відкаснулося від нього, а Хмельницький дедалі то все більше мусив покладатись на заграничну поміч" (ІУГИ с.310).
    Зауважимо, що Хмельницький, маючи 300-тисячне козацьке військо і 10-тисячну татарську кінноту, погодився на Зборівську угоду не під тиском якихось обставин, що розлого описуються його прихильниками (як наприклад зрада кримського хана), а цілком свідомо, послідовно здійснюючи свої наміри. Нагадаємо, що незадовго перед тим, під час тріумфального в'їзду в Києв 23 грудня 1648 року Богдан Хмельницький лукавив перед українським народом, проголошуючи звільнення з польської кормиги, а насправді навіть не мав на меті визволення України-Руси з-під зверхності Польщі. Це засвідчене багатьма науковцями, зокрема й Грушевським: "Восени 1648 року Б.Хмельницький не мав чіткої програми державного будівництва України, а отже, не бажав повалення Речі Посполитої. Інакше він міг би скористатися всенародним повстанням – «хлопською війною» – не лише в Україні, а й в самій Польщі. Та він зайняв очікувальну позицію, вів листування з майбутнім королем Яном Казиміром" (ІУГИ с.300).
    Велелюдні народні повстання охопили не лише Україну-Русь, але й Білорусь, Литву, Польщу, Московію. На Україні-Русі майже половина населення була втягнута у вир визвольної боротьби, злякавши Хмельницького свою масовістю. Крім того, як зазначають усі дослідники тодішніх подій, на час підписання Зборівської угоди Хмельницький мав 300-тисячне козацьке військо, котре мусив скоротити до 40 тисяч за умовою зрадницького договору. Такої чисельності збройних сил не мала жодна держава тодішньої Європи. Для порівняння нагадаємо, що збройні сили Османської імперії, нещодавно розбиті в Хотинській битві, складали загалом 150-200 тисяч воїнів. Тож поза сумнівом, 300-тисячне козацьке військо при цілковитій підтримці цивільного населення давало змогу Б.Хмельницькому без надмірних зусиль завоювати не тільки Польщу й Литву, але й Московію, розширивши кордони України-Руси до своїх споконвічних меж. Біда була лише в тому, що на посаді козацького гетьмана перебував не патріот, а васал польської корони, котрий визнавав зверхність Речі Посполитої як істинний представник польської шляхти, яка була закоренілим ворогом українського народу. Будучи вихованцем польського королівського двору, Б. Хмельницький не сприймав давньоруської демократії і не визнавав жодного державницького устрою крім монархії. Ця убога психологія потомного польського васала спонукала Хмельницького пристати під зверхність польського короля, а в разі невдачі – під зверхність московського царя. Трагедія всенародної визвольної війни українського народу 1648-1654 років полягала у тому, що на чолі повстанської армії перебував не щирий син українського народу, а звичайний маломаєтний польський шляхтич з традиційними меркантильними прагненнями й панськими амбіціями.
    Достовірність зрадницьких намірів Хмельницького засвідчує його присяга на вірність польському королю і Речі Посполитій після укладення Зборівського договору та отримання від Яна Казимира гетьманських регалії – булаву й прапор Речі Посполитої, які привіз йому взимку 1649 року до Переяслава київський воєвода Адам Кисіль (ставленик Речі Посполитої). Крім того, Хмельницькому було офіційно вручено у Києві королівський універсал про ухвалу сеймом Зборівського договору, після чого він почав видавати свої універсали, наказуючи усім учасникам всенародної визвольної війни повертатися під владу попередніх панів. "До виконання умови повернення панів до своїх маєтків, гетьман не приступав доки не отримав королівський універсал 16 січня 1650р. про утвердження Зборівського договору сеймом. Тоді він видав від себе універсали про повернення усіх, хто не ввійшов в реєстр, в ярмо своїх попередніх панів, що викликало велике незадоволення черні, приборкувати яку приходилося Хмельницькому суворими заходами і стратами на смерть" (ЩВ с.363). Зокрема навесні 1650 року, коли кияни підняли заколот проти в’їзду у місту польського ставленика А. Киселя у якості київського воєводи, Хмельницький придушив заколот і стратив організаторів. Адам Кисіль (мешкав у замку на Замкової горі, звідки й польська назва гори«Киселівка») повідомив про ці події щойно відпущеному з полону коронному гетьману Потоцькому листом від 4 квітня 1650 року, недвозначно кажучи: "Влада самого Хмельницького не завжди відповідає його бажанням; не виключно, що чернь візьме гору над нею і повстане знову до боротьби з новим вождем" (ЩВ с.364).
    Фатальна помилка Б.Хмельницького далася взнаки вже наступного року, коли Польща, зібравши нові сили за час перемир’я, порушила Зборівський трактат і без оголошення війни, підступно, вночі 7 січня 1651р. розгромила вщент козацький корпус полковника Данила Нечая біля містечка Краснопілля на Поділлі. Посуваючись вглиб України з кровопролитними боями, польська армія на чолі з королем Яном Казимиром та коронними гетьманами М. Потоцьким і М. Калиновський, що повернулися з татарського полону за сприянням Хмельницького, з командуючим військом Станіславом Лянцкоронським (воєводою брацлавським) взяли Ямполь і наприкінці лютого підійшли до Вінниці, де зачинився з козацьким загоном полковник Іван Богун. На допомогу вирушило 100-тисячне козацьке військо під проводом Хмельницького, але зазнавши поразки в затяжній битві під Берестечком наприкінці червня 1651 року, козаки мусили відступити. Наступна битва у вересні 1651 року під Білою Церквою теж завершилася поразкою Хмельницького.
    Великою ціною заплатив український народ за отримані Хмельницький гетьманські регалії, що надалися від польського короля як винагорода за зраду національних інтересів етнічного населення України-Руси. Недобита польська шляхта на Україні й Білорусії почала масові репресії і покарання селян за участь у повстанні; їх страчували тисячами – вішали, розстрілювали, натинали на палі, забивали батогами при повній бездіяльності козацтва. Мало того, Хмельницький ще й почав закликати польську шляхту повертатися до своїх маєтків на Україні, гарантуючи захист панської маєтності і приборкання непокірних. Тому й не дивно, що на здобутому гетьманстві Хмельницький не тільки втратив всенародну підтримку, але під час підписання на користь Польщі чергового договору в Білій Церкві (18.09.1651) його мало не вбили козаки за зраду інтересів українського народу. "18 вересня 1651 року було підписано Білоцерківську угоду, яка скасовувала Зборівський трактат. За цією угодою польським магнатам і шляхті поверталися усі маєтності в Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах. Шляхта одержала право вільно володіти маєтками і селянами" (МЛ с.78). Осудливим словом озвався Тарас Шевченко про Хмельницького: «Амінь, тобі, великий муже! Великий, славний та не дуже…».
    Білоцерківська угода не врятувала Хмельницького. Війна з поляками продовжувалась, але вже не на користь Гетьманщини, бо Хмельницький більше не мав всенародної підтримки, як в попередні роки. Терплячи поразки одну за другою, Б.Хмельницький почав шукати підтримки поза межами України-Руси і на Переяславській раді 6 січні 1654р. передав повноважним послам московського царя Олексія Михайловича (батька Петра-І) договірні статті про військову взаємодопомогу з Московією, про що гетьман пожалкував ще до своєї смерті. Ці статті, що отримали назву "Переяславська угода" і забезпечували рівноправний військовий союз України-Руси з Московією, у вельми спотвореному викладі був змушений підписати гетьман Юрій Хмельницький (син Б.Хмельницького) вже після смерті батька. Сучасне дослідження тих подій "ускладнюється тією обставиною, що на Переяславській раді ніяких документів не було підписано – козаки обмежилися усною присягою на вірність царю. Так звані "переяславські статті", що дійшли до нас, укладені в жовтні 1659р. між Юрієм Хмельницьким і царським урядом. Новий гетьман був змушений підписати 14 "давніх статей" (але насправді сфальсифікованих) і 18 нових статей" (УІЖ 2003, №4).
    Фальсифікацію "Переяславської Ради" підтверджує М.Грушевський: "Козаки згодились присягти на слово боярів-послів, що цар не тільки оставить в цілості права й устави, привілеї і всякі свободи України, себто її нинішній самостійний державний устрій, а ще примножить і розширить. Так сталася "Переяславська умова", з котрою Україна пристала до Москви, "під високу царську руку". Але вона була устна. А щоби цар її закріпив своєю грамотою, постановили, що військо пошле своїх послів до Москви і ті виясніть (роз'яснять) цареві та боярам українські порядки, права і вольності, і цар їх потвердить своїм привілеєм. На тім гетьман і старшини присягнули" (ІУГМ с.53).
    "8 січня 1654 р. в Переяславі генеральна старшина з гетьманом на чолі, а також з полковниками й сотниками на раді висловилися за приєднання до Московії на умовах збереження їхніх прав і вольностей 60-тисячного Запорожського Війська… Того ж дня Богдана й старшину привів до присяги на вірність царю прибулий із Москви казанський архімандрит Прохор. Од клятви відмовилися полковник Іван Богун і Іван Сірко, який з натовпом невдоволених одійшов на Січ" (ІУЛ с.64). Варто додати, що Іван Сірко, невдовзі обраний січовим гетьманом, не змінив своїх поглядів і "послідовно провадив політику на збереження незалежності Запорожжя" (ІЗК-2 с.504).
    У лютому 1654р. Переяславська угода з 23 пунктів, що забезпечувала незалежність України-Руси, була направлена до московського царя. Після розгляду козацької декларації, царський уряд затвердив лише 11 статей і в березні 1654р. вислав їх до Хмельницького. Московська реляція не відповідала вимогам Українського Гетьманату, бо скасовувала усі пункти, що забезпечували суверенітет України-Руси, через що й не була затверджена Б. Хмельницьким, котрий у пошуках кращого сюзерену склав ще дві угоди на отримання іноземного протекторату – з Османською імперією (отримавши від султана Мегмеда ІV «коруну, шаблю, булаву, бунчук, кафтан» і сюзерену присягу 1655р.), Трансільванією (1655-1656) і Швецією (Корсунська угода 1657р.), які також не дали бажаного результату. Причина в тому, що Хмельницький, визнавши себе васалом польського короля згідно Зборівського трактату 1649 року, не визнавався самостійним правителем незалежної держави в монархічній Європі. Хмельницький навіть уклав династичний шлюб свого старшого сина Тимоша з Розандою Лупулі (дочкою молдавського володаря), щоби утвердити власне монархічне право на престол України-Руси. Але всі потуги українського гетьмана виявилися марними, бо він не врахував далекоглядні хижацькі наміри Московії.
    На жаль, історики не згадують значну подію, яка передувала Переяславській угоді. «1 жовтня 1653 року Земський собор у Москві прийняв рішення: «Гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорозькоє з містами їх і з землями прийняти під свою государеву високу руку" (МЛ с.94). Слід пам’ять, що в ті часи християнська церква не тільки приймала активну участь в усіх державних справах, але й визначала державну політику, утримуючи верховенство над усіма органами державної влади і диктуючи свої вимоги навіть монарху. Маємо документальне рішення попереднього Земського собору (19.02.1651), що тривав близько двох тижнів, розглядаючи можливу участь Московії у війні проти Польщі та прийняття Війська Запорозького в підданство. "В «Приговоре» духовенства, представленому Собору, говорилося: якщо Як Казимир за свої «неправди не справитца и управы на виноватых по договору… не даст», то російська церква може дати дозвіл на війну і прийняття Війська Запорозького у підданство" (МЛ с.68). Тож маємо підстави до висновку: долю України-Руси вирішила не Переяславська угода 1654 року, а християнська церква у 1653 році.
    Наслідки Переяславської угоди були грандіозними як для України-Руси, так і для Московії, щоправда протилежні за своїм значенням. Переяславська угода для України-Руси обернулась найтрагічнішими наслідками, а для Московії – неоціненними здобутками. Хвалена військова дипломатія Хмельницький вкотре зазнала нищівного краху. Сподівання гетьмана втягти Московію у війну з Польщею і тим послабити військову міць Речі Посполитої не справдилися. Московський уряд виявився більш вправним у дипломатії і використав у своїх цілях простакуватий вояцький розрахунок Хмельницького. Одразу після Переяславської угоди, заручившись підтримкою українського козацтва, Московія розпочала війну з Польщею у травні 1654 р., але не для того, щоби допомогти Хмельницькому у боротьбі з Річчю Посполитою, а щоби загарбати підлеглі їй східні землі, зокрема Білорусь, Литву та Північно-Східну Україну-Русь. Розрахунок московського царя був простий: прикриваючись Гетьманською Україною, як щитом, розширити свої територіальні володіння, використовуючи Хмельницького з усім Військом Запорозьким як добровільно-найману військову силу. Прикметне, що царський уряд навіть викарбував спеціальні нагороди українському козацтву за «безкорисну поміч» у розширені володінь Московії – золоті нагородні червінці (у великих нагородних золотих було вушко, у малих – отвір для пришпилювання на одяг). Зокрема гетьману Б. Хмельницькому був дарований «золотий» в 10 червінців, писарю І. Виговському – в 6 червінців, старшинам – від 1 до 3, рядовим – 30 тисяч золотих 0,25 червінця.
    Безчесна позиція Московії щодо Переяславської угоди про військову допомогу у визвольній боротьбі українського народу проти поляків, означилась небаченим віроломством та загарбанням українських земель. Спершу Московія направила до Києва військовий корпус під орудою воєвод Ф. Куракіна і Ф. Волконського, які увійшли в місто 23.02.1654 і розпочали будівництво своєї фортеці, що викликало настороженість і невдоволення козаків. Одночасно з цим 40-тисячне московське військо за допомогою 20-тисячного Війська Запорозького під проводом наказного гетьмана Івана Золотаренка (брата останньої жінки Хмельницького) захопили Смоленщину й Сіверщину і розгорнули широкомасштабну воєнну баталію в Білорусії. "Внаслідок успішного наступу російських і козацьких військ улітку 1655р. були взяті Мінськ, Вільно і Гродно. Зрештою цар Олексій Михайлович в'їхав у Вільно і звелів іменувати себе «великим князем литовським». Наприкінці цього року російськими і українськими військами була зайнята майже вся Білорусь" (МЛ с.106).
    Варто додати, що Великий Литовський князь Януш Радзивілл, розбивши у 1654 р. московську рать під Шкловом, мусив зауважити на реальну загрозу – прихід українського козацтва на білоруські землі, після чого литовський уряд майже не чинив опору і добровільно прийняв зверхність Московії, не маючи військової підтримки з Польщі. Бо у той самий час, коли Московія нарощувала свої територіальні здобутки, польські війська під командуванням С. Потоцького у купі з татарськими ордами кримського хана були задіяні в каральних акціях на Поділлі, куди врешті виступив Б.Хмельницький на чолі 60-тисячного Війська Запорозького. При підтримці 20-тисячного корпусу московців влітку 1655 року козацька армія очистила Поділля, взяла Кам'янець-Подільський і Львів, розбивши вщент війська Потоцького 29-30 вересня під Городком біля Львова.
    З огляду на розстановку збройних сил Московії і України-Руси під час воєнної баталії 1654-1655 років, не важко побачити, що Переяславська угода нічого не дала Хмельницькому; він цілком міг обійтися власними силами. Його сподівання на військову поміч не виправдалися, бо під час перебування у Львові гетьман отримав повідомлення про вторгнення на Україну 30-тисячної татарської орди нового кримського хана Мехмет-Гирея і мусив покинути Львів, не довершивши справу до кінця. "Отже, мета, яку ставив гетьман Хмельницький: визволити Західну Україну і об'єднати її з Гетьманщиною, – не була досягнута" (МЛ с.110). Що ж до Московії, то вона, завдяки Переяславській угоді, розширила свої володіння по усій Білорусії і Північно-західній частині України-Руси, після чого розпочала переговори у Вільно про перемир'я з Польщею за посередництвом Австрії. Причому козацьких послів навіть не допустили бути присутніми на переговорах. У такий спосіб у жовтні 1656р. між Росією і Польщею було укладено Віленське перемир'я, яке офіційно закріпило московські здобутки.
    От тоді Хмельницький усвідомив свої помилку і терміново скликав у жовтні 1656 року Генеральну раду в Чигирині, яка засудила неправомірні дії Московії і по суті скасувала Переяславську угоду. "Б.Хмельницький розпочав активну діяльність по створенню коаліції між Гетьманщиною, Симограддям (Трансільванією) і Швецією спрямовану проти Польщі і Криму. За угодою з князем Трансільванським Юрієм Ракоці Україна мала повернути собі Галичину й землі Південної Білорусії… У січні 1657р. Юрій-ІІ Ракоці, претендуючи на королівський престол у Польщі, перейшов з військом Карпати й вступив у Галичину. Гетьман Б.Хмельницький вислав йому на допомогу 20-тисячне козацьке військо під командування полковника Антона Ждановича. Союзники рушили спільно на Польщу, під Замостям розбили польське військо, яким командував С.Потоцький, і взяли Краків і Варшаву. Шляхта Турово-Пінщини і Волині добровільно визнала зверхність Гетьманщини" (МЛ с.112). Але Московія, вчепившись хижими пазурами в Україну-Русь, не збиралась віддавати свої здобутки, бо діяла за своїм узурпаторським принципом «що взято – те свято».
    Порушивши статті Переяславської угоди у найбрутальніший спосіб, Московія перебрала на себе неделеговані їй повноваження і почала розглядати Україну-Русь як територію, придатну для розширення Московського царства шляхом військово-політичної агресії. Передчасна смерть Хмельницького (27.07.1657) сприяла агресивним намірам Московії, яка підкупом і хитрістю почала переманювати на свій бік продажних українських гетьманів і швидко наводнила Гетьманщину москалями. Непідкупні козацькі воєначальники були замінені ласими до наживи маріонетками, за допомогою яких впроваджувались монархічні московські порядки. Про підступні плани Московії виразно свідчать фатальні для України-Руси наслідки Андрусівського договору, підписаного 30 січня 1667р. в селі Андрусівка поблизу Смоленська між Московією та Польщею. Цей безпрецедентний у всесвітній практиці договір знищив Державність України-Руси, яка без згоди українського народу була розділена навпіл по Дніпру: Лівобережну частину України-Руси загарбала Московія, а Правобережжя привласнила Польща. За цим договором, гетьмани Лівобережної України-Руси призначались московським царем і були ставлениками Москви з резиденцією у Батурині, а гетьмани Правобережної України-Руси призначались польським королем і були ставлениками Польщі, з резиденцією у Чигирині.
    Андрусівському договору передувала зрадницька політика гетьманів-маріонеток, починаючи з Івана Брюховецького, який підписав так звані "Московські статті" 1665 року, що значно обмежили права України-Руси та наводнили її воєводами-москалями, що продовжилось за часи наступного бездіяльного гетьмана-маріонетки 1672-1687 років московського ставленика І.Самойловича. Лише кошові отамани-гетьмани Запорозької Січі почувалися вільними від зобов'язань як перед Москвою, так і перед Польщею, і вели суто визвольну війну, повставши на захист українського народу. "До того ж продовжувала діяти стара традиція, за якою центром козацького життя і устрою визнавалась Запорозька Січ, звідки мав виходити і вибір гетьмана, і весь напрям політики в Україні. У ході Визвольної війни (1648-1657) таким центром стає гетьманська резиденція, рада старшин Гетьманщини. Проте Січ продовжує претендувати на попередню роль. З часом це протиборство між Запоріжжям і Гетьманщиною посилюється" (МЛ с.115).
    Зневага запорожців до гетьманів-маріонеток, засвідчена у листі кошового отамана-гетьмана Івана Сірка 25.09.1678 до Самойловича: "Вельможний мосьпане гетьмане Іоане Самойловичу. Після кончини славнозвісного нашого гетьмана Богдана Хмельницького, почали з'являтися часті і непостійні гетьмани, і через дії сусідніх монархів (що видно з андрусівських ухвал 1667 року) єдина Мала Росія, наша бідна вітчизна, розділилась навпіл, спершу на два гетьмани, починаючи з полтавського полковника Пушкаря і переяславського Сомка (наказного гетьмана 1660-1663), а потім через Ханенка уманського (правобережного гетьмана 1670-1674), на три гетьманства і внаслідок постійних міжусобиць вельми обагрилась кров'ю нашої братії. Тоді ми, військо низове запорозьке, збагнули початок занепаду і суцільного запустіння вітчизни нашої. Насправді так воно й сталося з вашої, тогобічних гетьманів, ласки… Нас постійно турбувало й непокоїло те, що внаслідок війни та чвар між нашими гетьманами, доводилось нам повними сліз очима дивитися на спустошену й мертву Малу Росію, неньку нашу. Проте усі наші докази не діяли і чимдалі зростала ворожнеча і злоба між гетьманами обох боків Дніпра, а міжусобні війни нашу братію вигубляли. І хоча усі ті колишні гетьмани зовні удавали з себе опікунів вітчизни нашої, насправді ж кожен з них приховано й без будь-якої совісті, на шкоду велику батьківщині з винищенням народу, силкувався, заради вгамування свого владолюбства й ненаситних бажань… І тебе довелося нам включити до реєстру тих нещиро зичливий до вітчизни нашої гетьманів" (ІС с.95).
    Після зрадницького Андрусівського договору Запорозька Січ опинилась у ще більш трагічному становищі: замість двох ворогів – Османської імперії та Речі Посполитої, постав ще й третій ворог – Московія. Однак запорожці не склали зброю, не віддались на мились ворогів, а продовжували боронити свою землю і свій народ від злостивих загарбників.


УМОВНІ   СКОРОЧЕННЯ
(авторські пояснення у витягах подані прописом)
(повернення до тексту: Alt/Ü)

БР – Б. Рыбаков "Очерки истории – ІІІ-ІХ вв.", Москва,1958.
БРА – Б. Рыбаков "Анты и Киевская Русь" //Вестник древней истории - №1, 1939.
БРД – Б. Рыбаков "Древная Русь", М., 1963.
ВК – "Велесова Книга" (Скрижалі буття українського народу), Київ, 1994.
ВВ – В. Винниченко "Заповіт борцям за визволення", (збірка 1949р.), К., 1991.
ВС – С. Величко "Летопись", Киев, 1848.
ГГ – Г. Грабянка "Летопись презельной брани", К., 1854.
ГД – Геродот "История в девяти книгах", Л.,1972; ("Історія...", К.,1995).
ГЛ – Г. Лозко "Українське язичництво", К., 1994.
ГП – Г. Прошин "Чорное воинство" (2-е издание), М., 1988.
ДБ – Д. Берест "Заповіт мовчання", К., 2000.
ДБЛ – Д. Берест "Літописні непорозуміння", К., 2006.
ЗК – В. Голобуцкий "Запорожское козачество", К., 1957.
ЗС – В. Голобуцький "Запорожська Січ в останні часи свого існування", К., 1961.
ІЗЗ – Д. Яворницький "Запорожжя", К., 1995 (за виданням: "Запорожье...", 1888).
ІЗК – Д. Яворницький "Історія запорозький козаків", К., 1990, т.1 (за вид. 1900).
ІЗС – Д. Яворницький "Із української старовини", К., 2001.
ІКЗ – «Історія українського козацтва» т.1, (ред. акад. В. Смолій), К., 2006.
ІМР – Д. Бантыш-Каменский "История Малой России", К., 1993 (по изданию 1903).
ІР – "Історія Русів" (Архип Худорба), К., 1991 (за виданням 1846).
ІС – Д. Яворницький "Іван Сірко", К., 1992 (перевидання 1891).
ІСК – "Історія світової культури" (Л. Шевчук та інші), К., 1997.
ІУ – "Історія України" (В. Баран та інші), 2-видання, Львів,1998.
ІУГ – М. Грушевський "Історії України-Руси", т.І Львів 1899 – т.VІІ Київ 1909.
ІУГИ – М. Грушевський "Иллюстрированная история Украины", С-Питер., 1896.
ІУГК – М. Грушевський "Історія української козаччини", ж-л Вітчизна, 1989-1991.
ІУГМ – М. Грушевський "Про старі часи на Україні", К., 1991.
ІУІ – І. Оніщенко "Історія України", К., 1999.
ІУК – В. Король "Історія України", К., 2005.
ІУЛ – П. Лаврів "Історія південно-східної України", К., 1996.
ІУН – Д. Дорошенко "Нарис історії України", К., 1992 (за виданням 1932).
ІУП – Н. Полонська-Василенко "Історія України" (Munchen, 1972), К., 1995.
ІУС – О. Субтельний "Україна – історія" (Ukraine: A Histori), К., 1992.
ІУТ – І. Тиктор "Велика Історія України", Львів, 1935, т.1 (перевидання 1993).
ІУФ – В. Крушинський, Ю. Левенець "Історія України (факти, дати)", К., 1993.
ІУХ – "Історія України – хронологія подій", К., 1995.
КА – В. Антонович "Изследованіе о козачестве по актам 1500 – 1646 гг.", К., 1863.
КМ – М. Киценко "Хортиця в героїці і легендах" (за вид. 1972), Дніпр-к, 1991.
КН – Н. Костомаров "Русская история в жизнеописаниях", К., 1880, т.2.
КР – Д. Наливайко "Козацька християнська республіка", К., 1992.
ЛР – "Літопис руський" за Іпатським списком, (перевидання), К., 1989.
ЛС – "Літопис Самовидця", К., 1971.
ЛЩ – Е. Лясота "Щоденник" (ж-л Жовтень, 1984, №10).
МА – А. Маркевич "История Малороссии", т.І-V, М., 1843.
МБ – М. Брайчевский "Утверждение Христианства на Руси", К., 1989.
МГ – Г.Міллер "Исторические сочинения о Малороссии", М., 1847.
МД – М. Драгоманов "Літературно-публіцистичні публікації", т.2, К., 1874.
МДВ – М. Драгоманов "Вибране", К., 1991.
МІ – М. Іванченко "Дивосвіт прадавніх слов'ян", К., 1991.
МЛ – Л. Мельник "Боротьба за українську державність", К., 1995.
ММ – М. Максимович "Собрание сочинений", т.1, К., 1876.
МС – В. Антонович "Моя сповідь", К., 1995.
НК – Н. Карамзин "История государства российского" (т.8), С-П., 1892.
НЦ – В. Даниленко, Ю. Шилов "Начала цивилизации", М., 1999.
ОУ – Г. Левассер де Боплан "Описание Украйны" (фр. изд. 1660г.), С-П., 1832.
ПВ – П. Вакулюк "Історія українців", К., 2001.
ПС – П. Скальковський "Історія Новой Січи...", Одесса, ч.1 - 1885, ч.2 - 1886.
ОУ – Г. Левассер де Боплан "Описание Украйны", С-П., 1832.
СВ – В.Січинський "Чужинці про Україну", Львів, 1938.
СГ – В.Смолій, О.Гуржій "Як і коли почала формуватися українська нація", К., 1991.
СД – В. Дашков "Сборник антрополог. и этнограф. статей о России", М., 1868.
СН – С. Наливайко "Таємниці розкриває санскрит", К., 2000.
СП – С. Плачинда "Словник давньоукраїнської міфології", К., 1993.
ТК – "Твори П. Куліша", Львів, 1910.
УІЖ – "Український історичний журнал", Київ.
УФ – В.Андрущенко, В.Федосов "Запорозька Січ як український феномен", К,1995.
ЩВ – "Коли земля стогнала" (упорядник В. Щербак), К., 1995.
ЩФ – Ф. Щербина "Кубанское казачье войско", Воронеж, 1888.



Источник: http://dan-berest.narod.ru/kozak4.htm
Категория: История казачества | Добавил: bayda-site (07.09.2009) | Автор: Дан Берест
Просмотров: 1513 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0

Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Форма входа
Логин:
Пароль:

Translate to ...


Поиск

Рекомендуем


Статистика
Locations of visitors to this page
Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Copyright BAYDA-SITE © 2008-2017

Rambler's Top100