Нещодавно на полицях магазинів з’явилася незвичайна книжка львівського вченого Василя КОБИЛЮХА “Українські козацькі назви у санскриті”.
Її небезпідставно благословили “у світ” такі відомі в Україні культурно-політичні діячі, як народний депутат, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка Павло МОВЧАН, генерал-майор, професор Володимир МУЛЯВА, гетьман Українського реєстрового козацтва Анатолій ШЕВЧЕНКО…
Дана монографія разом з іншими працями В. Кобилюха, як слушно зауважив один із авторів передмови, “дає свою відповідь на питання митрополита Іларіона (Івана Огієнка): “…Що таке сама українська мова взагалі, як вона постала?..”

Ця книжка потребує неупередженого й щирого читача, який невідомі йому досі дивовижні пласти історії рідного народу не назве зневажливо фантастикою, а спробує разом із автором збагнути їх та осмислити. І якщо читач, до того ж, хворий “українством”, то в цій монографії відкриє скарби небачені, які відкопував для себе та для того ж читача переважно у вихідні, в часи відпустки та безсонними ночами Василь Кобилюх — лікар-терапевт за фахом, він же — філолог, він же, за самоосвітою, — історик та санскритолог.
Зайнявшись усерйоз вивченням спорідненості української мови й “досконало обробленої”, “культурної”, “священної, даної Богом”, як говорили про санскрит самі індуси, писемної мови давнини, Василь Олексійович підготував та опублікував у періодичних виданнях низку досліджень, які принесли йому заслужене визнання й пошану в ученому світі. Його монографії “Гуцульщина в праісторії та санскриті”, “Українські козацькі назви у санскриті”, “Сімдесят одна назва нашої землі у санскриті”, “Астральні знаки Праукраїни”, ”Слово про мову. Санскрит — архів Оріани” та ряд інших у країні, яка шанує свою історію, піклується про розвиток своєї культури, давним-давно були б зараховані досліднику як солідна докторська дисертація…
…Він настільки захоплений своїми щоденними відкриттями, настільки задивлений у нашу праісторію світу й України, що його розповіді слухаєш, не зауважуючи часу. От зараз ми начеб відхилилися від основної нитки розмови, бо зайшлося про льодовики. Пан Василь так аргументовано й мальовничо оповідає й про них, мовби й сам був очевидцем лиха, що насувалося на наші краї, мовби сам бачив у первісному стані той клаптик суші, якого льоди не зачепили, — так званий Руський острів, частинку нинішнього Карпатського кряжу, населення з якого не емігрувало в інші краї виключно завдяки тому, що льодовик до нього не дістався (згадайте гуцульське замилування світовими праведниками-рахманами (брахманами?), яким щороку, вкидаючи в річку шкарлупу від свячених яєць та писанки, передаємо вістку, що до нас прийшло найбільше свято річного циклу — Великдень).
А й справді, звідки це все взялося? Не посилає ж народ (причому —століттями!) ні великодніх, ні різдвяних вітань Дюймовочці чи ельфам, Вернигорі чи Прудивусу, Котигорошку чи пану Коцькому… А ось рахманам посилає. Як знак пам’яті, як знак вдячності за щось дуже важливе, чим колись прислужилися ті незнані, кришталево чесні люди нашій землі. Без сумніву, щось пов’язувало в далекому минулому гуцулів і рахманів-праведників…
А послухавши тлумачення паном Василем первісних значень слова “білий”, якось інакше, ніж досі, з відчуттям доторку до ще однієї нерозгаданої таємниці сприймаєш словосполучення “Червона Русь”, “Біла Русь”. А й справді: чому Галичину ще ніби й донедавна величали “Червоною Руссю?” Чому — “червоною”? І чому мені дуже подобається саме таке ймення мого краю?


Це теж Кобилюхове, — так би мовити, його поетична передмова до монографії “Українські козацькі назви в санскриті”.
У книжці вмістилися всього лише 263 санскритські слова, причетні до української вояцької, зокрема козацької, лексики.
Ви можете собі уявити, скільки тисяч років дзвенять у повітрі планети Земля такі слова, як Русь, Україна, Коломия, війна, золото, мерщій, нива, прапор, причастя, чари, шабля, воля, небеса?..
Загалом, ми, українці, й на початку ХХІ століття продовжуємо жити за принципом, що “німець нам нашу історію розкаже”. І розказують, і не німці (від “німі”), а видатні вчені зі світовими іменами, як от англієць Річард Вільсон, директор Інституту охорони національних пам’яток Індії Арвінда Алока й багато інших. Вони на підставі серйозних наукових досліджень стверджують, наприклад, що Україна — це батьківщина аріїв, що європейці спілкуються між собою на підставі тієї прамови, якою розмовляли 5000 років тому на території теперішньої України… Не ми, як деякі манкурти намагаються з певним умислом нав’язати суспільству, тішимося вигадками про своє славетне минуле, а саме вони — поважні вчені з інших країн — підказують, дають орієнтири, дивуються нашому незнанню чи нашій незбагненній байдужості до свого унікального, прекрасного минулого...
У такі миті відчуваєш усю огидність мудрувань доморощених академіків — тих, мабуть, добре свідомих своєї ролі й чину, так званих “українських учених”, які невтомно вводять усіх нас у блуд, на догоду чужинщині співаючи про те, що українська нація склалася всього декілька століть тому, що український народ, відколи усвідомив себе, тільки й мріяв про те, щоб лягти під Росію, щоб бути рабом чи пастухом у сусідів.
Якось Василь Олексійович по-дружньому закинув відомому вченому, до речі, теж санскритологу, що той не зовсім правильно тлумачить окремі санскритські слова, — мовляв, зверніть увагу на українські західні діалекти, зокрема на гуцульську говірку, і вам ширше відкриються очі. Учений колега, як стверджує В. Кобилюх, відказав: не заважай, як мене навчили у Москві, так і далі тлумачитиму… Ніби й напівжартома відказав, хоча насправді працює, як його колись навчили, й гадки не маючи, що отією закостенілістю поглядів збіднює, найперше, сам себе.
У санскриті є дуже багато слів, які нізащо не потрактувати правильно, якщо ти не знаєш української мови, і особливо її західних діалектів. Василь Олексійович переконався в цьому, студіюючи праці найсерйозніших зарубіжних, зокрема й російських, фахівців. Він готовий аргументовано довести це будь-якому вченому-санскритологу.
Звісно, суперечки, дискусії необхідні. Але… в якому форматі? На якому рівні? На рівні коридорних ущипливих фраз, недолугих жартів чи дорікань?
З одного боку, як кажуть, немає де вести суперечки, а з іншого — ні з ким і сперечатися: в сьогоднішній Україні практично немає кваліфікованих знавців санскриту… Тому й те, що називаємо вченою дискусією, більше скидається на одну з традицій “совковізму”: я не читав, але знаю і засуджую…
Чи ж не дивно, що в Україні немає інституту санскритології? Чомусь наші найближчі сусіди — росіяни й поляки — дуже серйозно займаються санскритом, а українцям, видається, не треба.
— Санскрит освідомив би народ, — вважає Василь Кобилюх. — З допомогою санскриту ми ще багато цікавого довідаємося про Праукраїну.
Василь Олексійович упевнений, що кафедра санскритології могла б і повинна б бути у кожному вузі, де вивчають гуманітарні дисципліни. Тим більше, що давно вже існує потреба в написанні нової історії про наше минуле…
Абсурд: країна, мова якої чи не найдревніша на землі, байдужа до своєї метрики!
Василь Олексійович із перетлілою образою розповідає, як іще один високодостойний пан-учений з Інституту української мови приймав його: мовляв, бодай би ви, Василю, пішли геть зі своїм санскритом, — я знаю точно, що санскрит не має нічого спільного з українською мовою…
— Кажу йому, — згадує пан Василь, — що навіть слово “бодай” є у санскриті, тому потрібна трохи серйозніша підстава, щоб заперечити.
Або візьмемо словосполучення “стати на прю” з кимось. У санскриті воно складається із двох слів: “рю” — пряма дорога, і “пер-рю” — йти напролом.
Автор книги коротко й дохідливо пояснює, як відбувалося спрощення в словах, тобто, із двох стало одне.
— Як бачите, все зрозуміло, все просто, — Василь Олексійович зводить брови. — Лише для деяких учених зовсім не просто, і ти йому хоч кіл на голові теши, він і далі твердитиме: “Ні, не так”. А як? Колега, не задумуючись, відкаже: “Ці слова з санскриту не мають нічого спільного з українською мовою”. Приїхали!
Цікаво, що людині, навіть поверхово знайомій із санскритом, щонайменше дивні “мовні дискусії” українців із росіянами чи поляками.
Санскрит цілковито руйнує українофобські теорії багатьох сусідських учених.
До речі, пізнавши цю мову, ви посмієтеся з теорії норманського походження Русі… Так, переконає вас Василь Кобилюх, герої прийшли на береги Дніпра, але то були не чужі герої, а свої, і прийшли вони захищати своїх однокрівців із тих країв, де знаходиться острів Рюген (Ругія), на якому ще в першому столітті минулого тисячоліття були знані тогочасному світові діючі святилища русів…
— Ми, українці, не вивищуємося ні перед ким, ми не настільки диваки, щоб услід за іншими “богообраними” народами заявляти про своє старшинство, однак ми українці, таки маємо певні заслуги перед людством, а тому наша мова, яка у віках не зазнала такого спотворення, як ціла низка інших мов, повинна б на законних підставах отримати відповідний міжнародний захист, — вважає Василь Олексійович.
…Наздогад називаю перше слово, що прийшло на пам’ять, — “Київ”. Це слово Василь Олексійович витлумачує із санскриту як “життя Бога”. А мені й дивно, і соромно, що досі навіть не сумнівався в тому, що предки нібито назвали свою столицю палицею, києм, якимось патиком. Бо чогось подібного не знайдеш навіть серед забутого Богом племені в джунглях Африки.
І як на те пішло, можна прийняти чи не прийняти версію Василя Кобилюха, що Аскольд і Дір — це не два імені, бо ймення тут одне — Аскольд, але поміркувати й подискутувати теж можна: мовляв, у літописі йдеться, що Олег убив Аскольда. А де подівся Дір? Чи міг літописець просто забути про брата князя? Можливо, й ми допустилися помилки, читаючи, — адже в княжі часи літописці не знали розділових знаків… Василь Олексійович пробує довести, що “Дір” у даному випадку є синонімом слова “мудрий” .
— Правда, — додає вчений, — і ми сьогодні теж належно поцінували б мудрого керівника держави, та катма такого, але почекаємо до осені… Не лише я в нашій країні великі надії покладаю на Віктора Ющенка та його команду…
У нас дуже часто, щоб витлумачити якесь слово, шукають його відповідника у латинській, румунській, німецькій, турецькій та інших мовах і, знайшовши, не сум’яшеся твердять про українське запозичення.
— Та ви спершу загляньте у санскрит! — вигукує Василь Олексійович уявному опонентові. — Там усе є!
Десятки саме таких прикладів наводить автор “Українських козацьких назв у санскриті”.
…Якось ми прогулювалися тротуаром, як хтось із хлопчаків, які гасали на велосипедах, вигукнув: “А бакси є?”
Ми переглянулися, Василь Олексійович усміхнувся:
— Ви, напевне, вважаєте слово “бакси” чужим, занесеним із Заходу?
Я кивнув, адже це слово справді закріпилося серед підлітків в останні десятиліття завдяки телеящику.
Учений і тут дав мені урок щодо того, в чому можна, а в чому не можна (через брак знань) бути певному.
Василь Олексійович розповідав, і я в уяві бачив голодне плем’я чужинців, один рукав якого, прямуючи з півночі, дістався Перекопу, де й осів, а через 150 років уже й “дозрів”, щоб там будувати власну державу. Наші предки, дізнавшись про наміри чужинців, послали до них своїх вождів на чолі з князем Божем сказати непроханим гостям, що пора й честь знати, — тобто, хай повертаються до свого дому… Дикуни, як пам’ятаємо з історії, вбили праукраїнського князя, та незабаром самі були розбиті й із ганьбою, голодні й холодні, поплелися на захід, попутно грабуючи місцевий люд. За переказами, вони їли навіть собак. У санскриті “ті, що поїли собак” — “швабакси” ( порівняйте — шваби). А популярне нині слово “бакс” так і перекладається з санскриту — “те, що дає на прожиток”.
— Якось один мовознавець, який працює в радіожурналі “Слово”, — Василь Олексійович називає його прізвище, — гадаючи, що загнав мене в пастку, потвердив, ніби українською ніколи в світі не витлумачити слова “юрист”. Та ти не полінуйся — зазирни у санскрит. Там чітко написано, що “юріста” — це старійшина. А суфікс “іста”, до речі, причетний до творення тисяч різних слів…
Василь Олексійович стверджує, що знаходить у санскриті навіть наукове обґрунтування нашої віри в Бога… Це окрема велика й багата тема, яка потребує від допитливої людини зусиль у освоєнні філософії, міфології, демонології та інших наук…
— Я далеко не перший в Україні, — розповідає Василь Кобилюх, — хто з повагою вивчає санскрит. Ця древня мова хвилювала Франка, Драгоманова… У Львівському університеті до 1944 року існувала кафедра санскритології, якою завідував відомий учений В. Шаян. Здається, це він залишив спогади про те, як червоні визволителі, увірвавшись на територію університету, найперше кинулися руйнувати матеріали цієї кафедри — її майно горіло два дні… В одну мить не стало ні викладачів, ні літератури — нічого… Від народів, що входили в радянсько-московську імперію, старанно приховували правду про те, що коїли “визволителі”. А вони, як входили в якесь українське місто, то вже мали на руках списки й адреси: кого брати в кайдани, кого розстріляти на місці, що негайно знищити… Руйнація давньоукраїнських пам’яток, нищення кафедри санскритології, полювання за патріотами України, як от: Волошин, Горліс-Горський (і не тільки) — за кордоном (у Празі, Відні, Берліні й так далі) — то було не спонтанне… На щастя, В. Шаяну вдалося врятуватися…
…Аби постав феномен Василя Кобилюха, потрібно було, щоб його сестра за участь у повстанському русі була вивезена в Сибір, також потрібно, щоб у ті ж краї був вивезений професор Львівського університету Петро Петрович Коструба, який у місцевій школі навчав дітей німецької мови, і щоб у 1958 р. доцент Коструба (докторське звання йому не зарахували, бо, бачите, за польської окупації здобув його) звернув увагу на першокурсника філологічного факультету Василя Кобилюха: то не твої родичі часом відбували заслання в західносибірському місті Анжерка?
Ось від того дня й зав’язалося довголітнє дружнє спілкування між студентом і вченим, який, до речі, знав В. Шаяна і допомагав студентові вдосконалювати його вроджене чуття мови, підводячи хлопця до усвідомлення, що, бажаючи рухатися далі, необхідно освоювати санскрит…
У 1988 р. Василь Кобилюх лікував одного індуса на ім’я Гопалакрішна (Охоронець Бога), який одружився зі львів’янкою. Був той чоловік прихильний до українського, він через посольство Індії й допоміг Василеві Олексійовичу в придбанні “Санскритсько-російського словника” В. О. Кочергіної.
Пан Кобилюх пояснює: Віра Олександрівна Кочергіна — авторитетний учений-санскритолог, очолює так звану московську школу санскритології, якій притаманні певні відмінності від інших шкіл, але й вона безпорадна в тлумаченні окремих санскритських слів, оскільки не звертається до української мови.
З тих студентських іще часів і повелося: товариство — на танці чи “на каву”, а Василь Кобилюх — до книжки. Не одна ніч минала йому в приятельстві з санскритом, лемківськими чи гуцульськими говірками, з латиною, грекою, а часто доводилося пірнати, наприклад, у стародавню єгипетську культуру чи менш давню грецьку, щоб дізнатися, в якому часі в тій чи іншій мові нівелювалося придихове “б”… І для дослідника це було дуже важливо, бо інакше не пояснити слова “бхарата” українськими відповідниками “Баратин” (село) чи “підібгати”.
Я можу годинами захоплено слухати, як пан Василь пояснює значення слів — імен наших гір, сіл, урочищ, речей…
Як і багато інших людей, я, наприклад, довго сприймав як належне, що чимало назв наших карпатських урочищ, гір є запозиченням із татарської, монгольської чи дакської (румунської) мов — ну, подумаєш, волоські пастухи пасли в наших горах своїх овець ще й за київських та галицьких князів, тож і прижилися назви… Й істина навіть не блукала біля голови, проста істина, — що наші предки могли назвати оці звори татарськими лише тому, що тут вони порубали ворогів. Тим більше, довкіл не знайти жодного топоніма, який би свідчив, що загарбник нас привчив до своєї мови…
І Говерла — “прямий поклик Бога”. Тут наші предки 6 травня радилися з Богом про те, як вести господарку цього літа…
І “гура” — польською “гора”, але в санскриті — “той, що нищить”… Я прикладаю це слово з санскриту до назви свого родинного села Рунгури й визнаю рацію пана Кобилюха. Але це вже інша тема…
Якось, готуючись у чергові мандри Гуцульщиною, Василь Олексійович занотував у записнику: розпитати, чому горі біля містечка Жаб’є (Верховина) дали таке дивне ім’я — Замагора? Але достатньо було побачити її в натурі, як одразу й прийшла відповідь. Пан Василь прибув у Карпати під час дощів. Вони змивали глиняний ґрунт із лисої гори, на якій стриміло кілька брил. Від часів світового потопу, коли тут залишився знаний у науці Руський острів, оця гора й підриває сама себе — властиво, підривають її дощі (“Самагура” — “Гора, яка сама себе знищує”). І треба б негайно заліснити її… Але хто це зробить, якщо сьогодні в країні панує хижацька ідеологія — якнайдешевше придбати, знищити, взяти гроші й піти далі…
А Горгани? Перекладається як “випинання носів”. Під час однієї з відпусток Василь Олексійович укотре вирушив у Карпати “послухати людей”. Зробив лише крок у Чорногорі й побачив, і не стримався від вигуку: “Боже, який справедливий санскрит! Які мудрі гуцули! Та ж ті “носи” тут і там випинаються зі скель — зокрема в Замріях, у Кітлі, на Гражині, під Піп-Іваном… Звідси й назва квітки — “горгонія”, “гіоргінія”, що сьогодні звуть французькою “жоржина”.
Письменник Микола Шудря, загалом високо поціновуючи працю В. Кобилюха (“Булава — зі санскриту. — Газета українська. — 25.03.2004. — С. 6), дорікає науковцеві, що той дарма прив’язує слово “мрія” до санскриту, хоча й сам тут же визнає, що в цьому слові справді присутні два санскритські корені. Літератор, услід за іншими дослідниками, приписує винахід “мрії” М. Старицькому. Не заперечуючи, що Старицький увів це слово в літературний обіг, я хотів би спитати: а як бути з урочищем Замрії в Чорногорі, яке гуцули саме так називають справіку? Чуєте, — від правіку! Знаходиться воно над Бистрецем, на півдорозі між Говерлою та Піп-Іваном.
Якби мене спитали, що ж такого особливого відкрили дослідники Володимир Шаян, Степан Наливайко, Василь Кобилюх, заглибившись у санскрит, я не задумуючись, безпомильно відповів би: найперше — вони розв’язали проблему спільності та спорідненості української мови й санскриту, практично довели, що санскрит і є праукраїнською мовою,— до речі, писемною, “впорядкованою”, “відшліфованою”, “культурною”… І по-друге: ця мова, яку індуси називали “священною, даною Богом”, не могла виникнути серед нерозвиненого “пастушого народу”, чи, як ще про нас донедавна глузливо говорили “друзі” — вчені речники “старшого брата”, “кочєвиє скотоводи”. А далі думайте самі, ще раз проаналізуйте скарби Кам’яної могили… Перечитайте монографію Михайла Красуського… Ще й ще уважніше прочитайте монографію Василя Кобилюха… І хто б ви не були, якого віку, якої освіти, які ідеї не сповідували б, я певен: вас, запізнаного з нашими родинними скарбами з правіків, уже не звабить чужинець на службу йому ні шкваркою на обід, ні золотими кайданами… Бо сповниться душа успадкованою гідністю наших предків, родинною красою і звитягою, зневагою до захланних ...инців…

Василь СТЕФАК,
м. Львів