Однією з найгостріших проблем в Україні була та залишається проблема мови. Та, передусім, мови української. Незважаючи на те, що Україна вже котрий рік є незалежною державою та, здавалося б, не має жодних перешкод для розвитку української мови, багато українців в східних і південних областях досі не бажають ні розмовляти українською, ні навчати дітей мови своїх пращурів і користуватися нею в повсякденному житті.

Таке небажання викликане глибоко вкоріненою думкою про деяку простонародність або навіть другосортнiсть української мови порівняно із «великою та могутньою» російською мовою. І за часів Російської імперії, і в Радянському Союзі ця думка старанно та з однаковим успіхом нав’язувалася українцям (малоросам) і великодержавними шовіністами, і пролетарськими інтернаціоналістами.

«Другосортність» української мови пояснювалася тим, що вона є ніби «зіпсованим» варіантом (діалектом) російської мови. Великороси згідно з такою теорією зберегли чистоту древньоруської мови, на відміну від малоросів, які зазнали литовсько-польської експансії, та мова яких у зв’язку із цим зазнала сильного впливу польської мови.

Міф про «зіпсованість» української мови бере свій початок із гіпотези російського вченого М. П. Погодіна, який вважав, що після татаро-монгольської навали все населення Київської Русі пішло на північний схід, а територію сучасної України заселили вихідці з польських земель. Від теорії Погодіна вже давно не залишили каменя на камені як українські (М. А. Максимович, В. Б. Антонович, М. С. Грушевський), так і російські (С. М. Соловйов, В. О. Ключевський, А. А. Шахматов) учені, які довели, що повного запустіння території України після татарського нашестя не було, що населення її нікуди не йшло та ніякий інший народ до південної Русі не переселявся.

Проте стосовно мови міф, як і раніше, живе. То тут, то там з’являються книги, автори яких наполегливо продовжують говорити про витоки української мови з польської. При цьому вони зовсім не перебирають висловів. Ось характерна цитата: «Літературна мова Малоросії XVI— XVII століть — це якийсь виродок серед мов південноросійської, церковнослов’янської та особливо польської». Та що там казати, якщо навіть такий видатний письменник-демократ, як О. Солженіцин у своїй резонансній брошурі «Как нам обустроить Россию» визначає українську мову не інакше, як «спотворена ненародна мова, нашпигована німецькими та польськими словами».

Мова Київської Русі: домисли та факти

Для того, щоб з’ясувати, де ж істина, необхідно, передусім, чітко з’ясувати, якою мовою говорив народ Київської Русі. Скажемо відразу, зробити це зовсім не просто, оскільки давньоруська література створювалася церковнослов’янською (чи, інакше, старослов’янською) мовою. Ця мова утворилася на основі староболгарської як письмова мова слов’янства, та була принесена на Русь греками разом із книжками для богослужіння. Цією мовою написані всі наші літописи, а також світські літературні твори, включаючи знамените «Слово о полку Ігоревім».

І все ж таки, незважаючи на те, що стародавні літописці писали церковнослов’янською, вони часто вставляли в текст розмовні слова та навіть цілі фрази. Так от прискіпливе дослідження київських і галицьких літописів, а також світської літератури XI — XIII століть, розпочате ще А. Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило в цих текстах чималий пласт української лексики. Ось лише деякі слова, що зустрічаються там: парубок, окріп, глум, вежа, батіг, оксамит, бунчук, матиця, недбальство, віття, гілля, колода, cтpixa, жито, стегно, лiчбa, коло, яруга, кожух, оболонь, гай, полонина, веслування, рілля, джерело, глечик, багаття, криниця, збіжжя, лазня та багато інших. А в «Слові о полку Ігоревім» автор вживає навіть цілі вирази, такі, наприклад, як «бicoвi діти», «туга ум полонила», «прадідня слава», «ничить трава жалощами».

Крім літературних джерел збереглося й чимало інших письмових свідчень живої розмовної мови у вигляді всіляких написів на стінах храмів, на зброї, предметах домашнього побуту й т.д. Так, наприклад, поблизу села Хвощове Полтавської області був знайдений меч, датований X — XI століттям, на якому є напис «коваль Людота». Український учений С. Висоцький відкрив у Софійському соборі стародавні написи на стінах — графіті. На одній з них вибита молитва князя Володимира (у хрещенні Василя), де є слова «помозі рабу твоему Василеві». Українською звучать і відомі нам літописні топоніми (Печерська Лавра, Довбичка, Либідь, Почайна, Стугна, урочище Угорське, гори Угорські й т.д.), і власні імена (Володимир, Володарь, Василько, Михалко, Варяжко, Ляшко й т.д.).

Сучасні лінгвісти відзначають у мові Древньої Русі наявність багатьох особливостей, які є визначальними саме для української мови. Серед них найбільш виразними є дієслова на «-ти» (жити, нести й т.п.), на «-мо» (маємо, віруємо, даємо й т.п.), кличний відмінок (братові, дружино, княже й т.п.), наявність м’якого «г», злиття звуків «ы» та «i» в середнє «и», перехід «е» в «о» після шиплячих (чоловік, жона, пшоно й т.п.), чергування приголосних «г-з», «к-ц», «х-с» (дорога — дорозі, жінка — жінці, кожух — кожусі й т.п.).

Але особливо показовим є вживання стародавніми русичами голосного «i» на місці старослов’янського «ять», де росіяни сьогодні вживають «е» (літо, сніг, сіно, віче, діло, ліс, діти й т.п.). Цей факт підтверджується сьогоднішньою вимовою «і» замість «ять» не лише в українській мові, але й у новгородських говорах. Та й у самій російській (!) мові в корені деяких слів, наприклад, у таких як «сИдеть» (від старослов’янського «сЪдЪти»), «повелИтель» (від «повелЪти»), «свидетель» (від «вЪдати») досі збереглася споконвічна вимова.

Таким чином, можна стверджувати, що в Древній Русі говорили мовою, яка була набагато ближча до сучасної української мови, ніж російська. У зв’язку з цим, можливо, правильніше було б називати її давньоукраїнською, а не давньоруською.

У XI — XII століттях починається колонізація північно- східного Залєського (Ростово- Суздальского) краю вихідцями із Київської Русі. Тут прадавні русичі зіткнулися з автохтонними фінно-угорськими племенами: мєрей, вєсью, водью, муромою, мещєрою, пермью та іншими. Багато з цих племен мали міста, наприклад, мєря — Ростов, вєсь — Білоозеро, мурома — Муром, але все ж в культурному плані вони знаходилися на більш низькому щаблі розвитку. Усі ці племена були підкорені та асимільовані русичами. Підкорені народи сприйняли й мову завойовників, подібно тому, як давні галли сприйняли мову римлян, які їх завоювали. Але так само, як мова романізованих галлів відрізнялася від латині, так і мова русифікованих фінно-угорців відрізнялася від давньоукраїнської мови (мови Древньої Русі).

Відмінності ці мали певні лінгвістичні закономірності та полягали, наприклад, у спрощенні слів (гаплологія), перестановках літер і складів (метатеза), випадінні початкових літер, редукування голосних і глухих приголосних, втраті або спотворенні граматичних форм і т.д. Про все в межах статті розповісти складно, тому розглянемо лише найбільш характерні мовні явища в контексті словотворення, фонетики та граматики.

Метаморфози, яких давно не помічають

Спрощення слів шляхом відкидання літер і складів у лінгвістиці називається гаплологією. І хоча строго кажучи під даним терміном зазвичай мається на увазі відкидання сусідніх однакових складів, у російській мові це явище набуло більш широкого розповсюдження, коли не лише усувається повтор якогось «зайвого» складу, а будь- який склад (літера) просто відкидається без жодних на те причин. Порівняйте, наприклад, наступні пари українських і російських слів: калюжа — лужа, горобина — рябина, каламутний —мутный, розум — ум, колода — лодья, частина — часть, година — год, звитяжець — витязь, обожнювать — обожать, супутник — спутник, крапля — капля. Абсолютно очевидно, що російські слова утворилися від відповідних українських шляхом відкидання складів і випадання літер. Префікс «су-» є досить давнім і досі використовується в таких російських словах, як «сугроб», «супруг», «суглинок» та інші, а от у слові «супутник» буква «у» просто «загубилася», так само, як і буква «р» у слові «крапля» (пригадайте російські слова, де вона збереглася — «накрапывать», «крапать», «крапленый»).

Характерним для російської мови є також відкидання початкового «у» в словах перед голосним. Йдеться про наступну українсько-російську відповідність: він — он, вікно — окно, вогонь — огонь, вістря — острие й т.п. Проте, можливо, це не росіяни відкинули «в», а навпаки українці його «додали». Але як тоді пояснити наявність літери та звуку «в» у таких, наприклад, російських словах, як «восемь» (замість логічного «осемь»), «вобла» (замість «обла»), а також у такому діалектному слові, як «вострый», або цілком літературному «навострить»? Лише тим, що в них воно збереглося, а в інших — загубилося. Цікаві тут й англійські паралелі. Пригадайте, наприклад, слово one (один), яке хоча й пишеться без «в», але читається як «ван», або слово window (вікно), яке зберегло первинне «в». Сюди ж потрібно додати і литовське wenas (один).

Відкидання початкового «у» в російській мові пов’язане з тим, що воно сприймається як прийменник. Саме так, наприклад, столиця Польщі — Варшава — в деяких російських діалектах перетворилася на Аршаву (порівняйте прізвище Аршавський).

До речі, для російської мови характерно відкидання звука «в» не лише на початку, але й усередині слів. Так, наприклад, він зник у словах «обязать», «обязательство», «оболочка». Слово «обязать» виникло від слова «обвязать», а слово «оболочка» від «обволочь».

Ще один приклад — «випадання» звуку «ш» у порівняльному ступені прикметників і прислівників. Порівняйте, ширше — шире, сильніше — сильнее, тихіше — тише, сміліше — смелее й т.д. Але в російській мові «ш» (або «ж») в порівняльному ступені все ж таки збереглося, наприклад, у словах «лучше», «глубже».

Ще одне, не менш цікаве явище в мові отримало назву метатези, й означає воно перестановку складів усередині слова. Ось приклади українсько- російських пар слів із перестановкою складів: долоня — ладонь, ведмідь — медведь, скалозуб — зубоскал, сироватка — сыворотка, пелюсток — лепесток, суворий — суровый, кучерявий — курчавый. Які ж із цих слів є найбільш прадавніми, а які утворилися внаслідок перестановки або, попросту кажучи, «спотворення» слів?

Передусім у російській літературній мові є застаріле слово так званого високого стилю — «длань». Крім того, сюди ж потрібно віднести й слова «долина», «дол». Подібні ж слова існують у всіх слов’янських мовах, а також найбільш близькій до них — литовській — delnas. Таким чином, форма «долонь» більш давні, ніж «ладонь». Слова на зразок «ведмедь» і «скалозуб» означають осіб, які отримали свої імена внаслідок певних дій, а саме «той, хто відає медом», «той, який скалить зуби». Спираючись на граматичне правило, що визначальне слово стоїть перед визначуваною особою (красива жінка, тямущий фахівець і т.п.), то первинною (та граматично більш правильною) потрібно визнати форму «ведмедь» і «скалозуб», а не «медведь» і «зубоскал». Слово «сироватка» можна перевірити словом «сырой», від якого воно й походить. Що ж до слова «суворий», то пригадайте хоча б великого російського полководця Суворова чи російське слово «север». Підтверджують первинність слова «суворий» і латинське severus, й англійське severe.

Метатеза являє собою хоча й нерегулярне, але все ж таки досить поширене фонетичне явище та, як стверджують лінгвісти, найчастіше зустрічається в запозичених (!) словах. Це й зрозуміло. Запозичене слово втрачає підтримку з боку однокореневих слів рідної мови, що спричиняє меншу стійкість слова, перенесеного до чужого мовного середовища.

Дуже цікавим є таке явище заміни одних слів іншими внаслідок зміщення понять. У лінгвістиці це явище називається міжмовною ономастикою. Фінно-угорські племена, переймаючи у колоністів давньоукраїнську мову, не завжди сприймали слов’янський спосіб мислення, тому часто вони додавали дещо інший відтінок багатьом давньоукраїнським словам, які в звуковому оформленні залишилися майже без змін. Так, наприклад, українське слово «лихий», тобто злий, поганий, стало означати «смелый, удалой»; українське «лаяти», тобто сварити, — гавкати; українське «дитина», тобто дитя, перетворилося на «детину», тобто міцний, сильний чоловік; українське «вродливий», тобто красивий, набуло протилежного значення, а саме — потворний. Таких прикладів повного або часткового переосмислення слів можна було б навести силу-силенну.

Але особливо чітко міжмовна ономастика виявилася в поняттях, пов’язаних із обрядовістю й, передусім, поховальною й весільною. Відомо, що з переходом від обряду спалення тіла до обряду поховання тіла древні слов’яни виробили відповідну систему термінів і визначень. Так, наприклад, дерев’яний ящик, до якого клали труп, називався «труна» (від слова «трухла, трухлява»); невеликий горбик, який насипали на місці поховання — «гробом» (від «сгребать»), а великий горб — «могилою». Саме так іменується весь цей ритуальний ланцюжок у всіх слов’янських мовах. У російській же мові відбулося зміщення: труна стала називатися гробом, гроб — могилою, а могила — курганом, Про те, що гроб — це не дерев’яний ящик, а саме надмогильний горб, залишилася пам’ять лише в таких російських словах, як «сугроб», «надгробие», а також у висловленні «гроб Господен», де під гробом розуміється склеп.

Таке ж зміщення понять є й у весільних обрядах. Саме свято скріплення шлюбних пут між чоловіком і жінкою росіяни називають «свадьбой», хоча «свадьба», тобто сватання, «сватьба» (укр. «сватання») — це процес (що називається також заручинами), коли до майбутньої дружини ще лише засилають сватів для участі в переговорах. Таким чином, втратилася первинна назва свята оформлення шлюбу — «весілля», що походить від слова «веселитися». Підтвердженням первинності слова «весілля» може слугувати англійська мова, де слово marriage (весілля) походить від слова merry (веселий).

Своєрідно вживається в російській мові й слово «невеста» в значенні «новобрачна». Більшість філологів схиляються до думки, що слово це означає «неведомая», тобто «неизвестная». Однак невідомою вона є не для самого нареченого, а для родини жениха. Тому практично у всіх слов’янських мовах слово «невеста» означає «невістка», тобто дружина сина. В українській мові «невістка» означає саме це поняття, а дівчина на весіллі називається «нареченою», що більш відповідає реаліям.

Ще одним прикладом невірного вживання слів унаслідок зміщення понять є слово «неделя». У російській мові воно означає період часу, що складається з семи днів. Однак називати цей період «неделей» більш ніж абсурдно, оскільки шість днів на тижні присвячені праці. Насправді «неделя» — це лише один, сьомий день, який є вільним від праці, тобто вихідним. Саме так — «неділя», тобто «день, коли нічого не роблять» — і позначається цей день в українській мові, а вся семиднівка називається «тиждень».

Для російської мови характерним є також перетворення або взагалі зникнення деяких граматичних форм. Так, наприклад, зовсім «загубили» росіяни кличний відмінок, який і понині існує як в українській, так і в більшості слов’янських мов. Прикладом спотворення граматичної форми можуть бути привітання. Так росіяни говорять «Добрый день», «Доброе утро», «Добрый вечер». Українці ж вітаються з використанням родового відмінка, а саме «Доброго дня», «Доброго ранку» й т.д. Підтвердженням того, що саме така форма є більш давньою, слугує й побажання «Спокойной ночи» (а не «Спокойная ночь»), що збереглося в російській мові,

Від словотворення й граматики перейдемо до фонетики. Однією з найбільш характерних ознак російської мови є редукування. Внаслідок скорочення кінцеве «-ти» в дієсловах перетворилося на «-ть» (дати — дать, знати — знать, стояти — стоять і т.п.). У результаті редукування відбулася й втрата м’якого знаку в прикметниках (крупьный — великий, городьский — городской), а також твердого знака перед «я»: вязать, мясо, пять і т.д.

Дуже наочно редукування виявляється в так званому аканні. Так, фінно-угри в словах з ненаголошеним «о» почали вимовляти його як «а». У сучасній російській навіть літературній мові «акання» стало нормою. Незважаючи на написання, ніхто не вимовляє «молоко», «вода» — потрібно говорити «малако», «вада» й т. д. Причина цього — в особливостях мовного апарату фіно-угорських племен — автохтонного населення Росії.

До інших фонетичних впливів фінно-угорської вимови потрібно віднести «цокання» (порівняєте: чапля — цапля, колодязь — колодец, танок — танец, квіти — цветы й т.д.), оглушення дзвінких приголосних, коли, наприклад, слова «зуб», «народ» читаються як «зуп», «нарот» і т.д.

Наслідком оглушення є «втрата» деяких звуків, вимовляти які фінно-уграм було важко, а саме: м’якого «г», злитих звуків «дж» і «дз», що є дзвінкими аналогами звуків «х», «ч» і «ц». У деяких словах змінилося навіть написання цих звуків, наприклад, бджола — пчела, джміль — шмель і т.д.

Очевидно під фіно-угорським впливом багато закінчень у давньоукраїнських прикметниках на «-ий» були замінені на «-ой». Порівняйте, наприклад, такі пари слів: молодий — молодой, живий — живой і т.д. Це ж відбилося й на прізвищах: Толстой, Дикой, Руцкой і т.д. Цікаво, що навіть у суто українських прізвищах також замінювалося закінчення, наприклад, Швидкой.

З усіх слов’янських мов особливістю лише сучасної російської мови є також посилений розвиток так званого йотування, що призвів до того, що переважна кількість слів із споконвічним, властивим усім іншим слов’янським мовам «э» перетворилося на «е», тобто «й+э». З усіх слів, мабуть, лише слова «этот», «эта», «это», «эти» збереглися без йотування. Усі інші слова: «этаж», «электричество», «экипаж» і т.д. — іноземного походження. Виходить дивне явище: звук «э» в російській мові начебто не забутий, але в російських словах його вже немає.

Ще одним серйозним впливом, якого зазнала російська мова, був істотний вплив церковнослов’янської мови. При цьому старослов’янский мовний вплив проявляється не лише в старих пам’ятниках писемності, але й у сучасній літературній російській мові. Сьогодні багато російських лінгвістів визнають, що ціла низка особливостей сучасного російського літературного синтаксису, на відміну від розмовної російської мови (!), є спадщиною або подальшим розвитком синтаксичних рис старослов’янської мови. Старослов’янськими за походженням або утвореними пізніше за церковнослов’янськими зразками є багато термінів і назв різноманітних понять російської мови. Це проявляється як у фонетиці, так і в словотворенні й морфології сучасної російської літературної мови.

Так, наприклад, під впливом церковнослов’янщини в російській мові склади —оро-, —ере-, —оло- були замінені на —ра-, — ре-, —ла-, (огорожа — ограда, морок — мрак, дерево — древо, голова — глава й т.д.), звуки «щ», «ж», «дж» замінені поєднанням «жд» (дощ — дождь, кожний — каждый, одежа — одежда, збуджувати — возбуждать і т.д.). Суфікси —ач, —оч замінилися на —тель (читач — читатель, слухач — слушатель і т.д.), суфікс —ство на суфікс — ствие (дійство — действие, слідство — следствие й т.д.). До словотворчих ознак старослов’янімів належать також неповноголосні префікси на зразок пре-, пред-, чрез-, а також префікси из- (ис-), воз- (вос-) та інші.))

Очевидно, наведеного матеріалу цілком досить, щоб пересвідчитися у величезному впливі на російську мову (набагато більш значному, ніж на українську) церковнослов’янської мови. У російській мові старослов’янізми є найважливішим компонентом її структури, визначають певною мірою його характер та історичний розвиток, у той час, як в українській вони представляють усього лише додатковий елемент.

Хто «старший брат»?

Як же так трапилося, що споконвічно слов’янська, давньоукраїнська мова опинилася в положенні «молодшого брата»?

Наприкінці XVIII століття царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив за мету повністю нівелювати також український народ, асимілювати його з великоруською нацією. Література, освіта українською мовою не лише не розвивалися, але й переслідувалися. Якщо у другій половині XVII — на початку XVIII століть українська культура, представлена такими її творцями, як Ф. Прокопович, С. Яворський, Е. Славінецкий та інші, значно впливала на розвиток російської, пробуджуючи в ній інтерес до світової цивілізації, то з другої половини XVIII століття розпочинається поступовий процес поглинання української культури російською. Українська мова оголошується провінційною, селянською, й якщо й використовується освіченими українцями, то в більшості випадків для жарту, анекдоту. Відтоді серйозні праці, в тому числі історичні й по суті своїй патріотичні (наприклад, знаменита «История Русов»), писалися російською.

Іван Котляревський та його послідовники, серед яких і Великий Кобзар, відродили українську народну мову, зробивши її літературною. І хоча в царській Росії для розвитку української мови були зовсім не тепличні умови, все ж таки вирішальний удар по ній нанесли більшовики. Погравшись в «українізацію», радянський уряд почав проводити послідовну політику витиснення української мови практично з усіх сфер суспільного життя. У сталінську, проте як і у подальші, епоху процес ідеологізації й міфологізації торкнувся не тільки історії, але й такої, здавалося б, далекої від політики сфери, як мова. Незважаючи на декларовану рівність народів, лише одна мова оголошувалася мовою «міжнаціонального спілкування» (читай державною), на інших ж чекала доля провінційних або, якщо хочете, місцевих мов.

Тривале застосування заборонних заходів відносно української мови й культури російським царизмом, «інтернаціоналістична» політика радянського режиму призвели до того, що ментальність багатьох українців трансформувалася в бік пасивного прийняття наявного порядку речей, конформізму з більш агресивним і настирливим «братом». Як зазначав М. Грушевський, відбулося «самозречення малоросів». Це, зокрема, можна спостерігати й у відношенні до своєї мови багатьох українців, які не хочуть учитися говорити українською, соромляться мови своїх предків.

Між тим ще Г.Ф. Квітка-Основ’яненко грудня 1841 року в листі до відомого російського видавця А.А. Краєвського, дискутуючи про необхідність розвитку української літератури, писав, що «о малороссийском языке нельзя спорить, не знавши обеим сторонам его в совершенстве». І далі, нарікаючи на те, що молодим українським літераторам не дають можливості друкуватися в російських журналах, письменник наголошував: «Дайте нашим юнашам возмужать, опериться, т.е. познакомиться с пером, — они докажут і утвердят, что великороссийский язык есть только наречие нескольких губерний, дитя, и то не старшее, нашего языка, старшего сына коренного славянского».

На давність української мови, її першість серед братських слов’янських мов вказували також багато зарубіжних і вітчизняних учених, таких як К. Абель, П. Шафарик, М. Красуський, О. Шахматов, М. Максимович, П. Лукашевич, М. Драгоманов, А. Кримський, О. Потебня, С. Смаль-Стоцький та інші.

Автор цих рядків далекий від думки вважати якусь мову кращою, а якусь гіршою. Уже безпосередньо порушення такого питання є неправомірним. Вульгарна аксіологія (теорія оцінок) не в змозі об’єктивно оцінити мову, а лише виділяє неістотні ознаки тієї або іншої мови, часто гіпертрофуючи їх.

Разом із тим необхідно пам’ятати, що у світі існує безліч різних мов (за даними ЮНЕСКО їх нараховують понад дві тисячі), і всі вони різні, тобто чимось відрізняються одна від іншої. Відрізняються за кількістю носіїв, за рівнем розвитку суспільних функцій, типом морфології й синтаксису, наявності й характеру писемності й, нарешті, за часом походження.

Наявні сьогодні дані лінгвістичної науки дозволяють з усією впевненістю вважати, що українська мова не лише більш давня за свого «побратима» російську мову, але й досі залишається більш безпосередньою й свіжою, яка зберегла незайманими безліч споконвічних слов’янських слів і понять. Очевидно, тому в пошуках влучного, самовитого слова в різні часи до неї щоразу зверталися багато відомих російських письменників та поетів.

Володимир Селезньов, журналіст, м. Дніпропетровськ