© Володимир Кривошея
ПРАВОБЕРЕЖНІ ПОЛКИ
За часів Б.Хмельницького козацька старшина складала менше одного відсотку Війська Запорозького (0,94 %) [1]. Виходячи з класифікації її за походженням, часом і тяглістю отримання старшинського уряду, внутрішньо-традиційних регіональних підходів, зовнішньо-політичної орієнтації, слід відзначити неоднорідність. У зв’язку з цим відзначимо, що головним джерелом формування старшини була покозачена шляхта, за часом отримання урядів вони розподілялись на дореволюційного часу і періоду революційних перетворень, за регіональними особливостями старшину центрального (корінних полків), західного (козацько-шляхетських полків), північно-східного (полків Чернігівського воєводства), південно-східного (полків січової орієнтації і впливу) регіонів. За зовнішньо-політичними симпатіями і орієнтаціями старшина поділялась на самостійницьку, пропольську, промосковську, протурецьку і протатарську.
Чотири старшини при Б.Хмельницькому тримали уряд генерального обозного. Чорнота Іван походив з покозаченої брацлавської шляхти, Волевач Іван і Коробка Федір з старовинної покозаченої шляхти, які не одне покоління провели на Чигиринщині. Носач Тимофій походив з шляхетсько-міщанської родини, яка мала промисли і вела широку торгівлю. Волевач Іван і Носач Тимофій були на цьому уряді по двічі.
Іван Чернята згаданий вперше під Замостям. Генеральний обозний (?-1649-1650-?). У лютому 1649 р. хворів у Переяславі, а у квітні знаходився з гетьманом в Чигирині. Влітку 1649 р. в поході в Галичину був наказним гетьманом. Після Зборівської битви організовував проведення козацького реєстру.
Першого обозного Черняту Іван Тихонович Волевач змінив у 1650 р.[2] “Значний реєстровий козак и обиватель мескій Чегринский” Волевач Іван Тихонович (?-1585-1653-?) уже був у 1615 р.[3]. Пізніше “посилан бил он…от гетмана к калге и мурзам”[4]. У заповіті крім роздачі маєтностей родичам заповів на чотири чигиринських церкви: Спаську, Пречистенську, Нікольську, Петровську “по тисячі коп грошей”[5] і по сто коп грошей протопопу Пешті і пречистенському священику, по тридцять коп – петровському і нікольському. Був поріднений з шляхетською родиною Коробок (його донька Марія була дружиною Гаврила Коробки). В Чигиринському полку рід був представлений Антоном Тихоновичем (?-1650), Якимом Антоновичем, Яковом Івановичем Коробками[6].
10 родин знаходилися на уряді генерального судді. В основному це виходці з корінних козацьких полків із значним досвідом попереднього знаходження у козацькому середовищі: Бреус (Семен?) з Черкас, Онацький Матіяш, Зарудний- Богданович Самійло. Полковникували перед обранням на ці уряди Лобода Федір (Переяславський полк), Клиша Яків Васильович (Білоцерківський полк), Мужиловський Силуян (мабуть, гетьманський полковник), Жданович Антін (Київський полк). Займали полкові уряди суддей Лавринович Феодосій[7], Положний Матвій, Семенів Пилип.
Писарями були представники двох старовинних шляхетських родин Креховецьких і Виговських. При чому Іван Креховецький, очевидно, був у козацькому середовищі уже перед 1648 р., бо відношення до нього, не дивлячись на його галичанське походження, серед козаків було набагато позитивніше, ніж до Виговського. Це особливо стосується козаків Корсунського полку.
Старовинні козаки були на урядах генеральних осавулів. Джерела донесли нам 11 представників цієї категорії старшини. На жаль, вказівка лише на ім’я та по-батькові затруднює визначення походження того чи іншого представника. В першу чергу це відносится до Лучченка Михайла, Демка Михайлова з Чигирина, Григорієва Осипа і якогось Павла.
З старовинних козацьких родин шляхетського походження були Лісовець (Остап?) з Яготина, Джалалій Філон, Гладкий Семен, Лісовський Гаврило, Томиленко Василь, Дубина Мисько, Маковецький Гаврило, Ковалевський Іван. Томиленко походив з гетьманської родини, а Ковалевський був свояком Богдана Хмельницького.
Опанаса Працовкіна на уряді хорунжого генерального[8] змінив (1650.11.) шляхтич Богдан Пешта[9] (мабуть, син чигиринського священика, а потім протопопа (1650) Пешти[10]). В березні-травні 1650 р. Богдан Пешта і Грицько очолювали козацьке посольство до Варшави, яке відвозило списки козацького реєстру[11].
Українські історики нараховують значну кількість попередників Богдана Хмельницького. У козацькому середовищі були їх прямі нащадки і родичі. За 23 роки існування реєстрових полків у них змінилася значна кількість полковників, які також мали свої більші чи менші опорні угруповання.
Головною опорою гетьмана був Чигиринський полк, який надав значну частину своїх досвідчених козаків для фундації нових полків. З Чигирина поїхали створювати нові козацькі формування Іван Ганджа до Умані, а Григорій Ганджа, Антон Жданович, Михайло Криса до Києва, Іван Богун до Кальника, Прокіп Бережецький до Ніжина.
Чигиринськими полковниками були Захаріяш (?-1630-?), Тарас (?–1630–1632–1633–?), Лотиш Юрко (?–1634–?), Пешта Роман (?–1637–?), Закревський Ян (1638-1643), Кричевський Станіслав (1643–1648), Якубович Федір з Вишняків (?–1648.06.–1650.10.[12]–?), Прокіп (Бережецький ?) (1649) (нак.?), Коробка Федір (1648.09.; 1649.18.07., нак.), Криса Михайло (?–1650.09.–1651.06.–?, нак.), Богач (Богаченко) Ілляш (1650.10., нак.; повн.: 1651.17.02.-06.[13]–?), Колос Яків Пархоменко (повн.: ?–1651. 09.–1653; 1654, нак.), Волевач Іван Тихонович (1651.07.; 1653.06.–07., нак.), Трушенко Карпо (?–1653.07.–1654.04.–?), Томиленко Василь (1653.10. – 1654.04., нак.), Філіпов Яків (полковник пішого чигиринського полку (?–1654–?), Безштанко Павло (1655.10., нак.), Білобровка Григорій Хомич (?–1657[14]–?).
Шляхтич[15] Михайло Криса відомий як наказний полковник Бужинського полку. З березня 1651 р. маємо інформацію про те, що “орда стоїть напроти Києва за Дніпром із полковником (Крисою – В.К.)…, з цієї причини скрізь поза Дніпром збіжжя і стацію дають. А цей Криса має йти з ордою під Стародуб”[16]. Під Берестечком перейшов на польський бік і був нобілітований сеймом у 1652 р.[17]. У квітні 1654 р. як волонтерський полковник з полтавським полковником Пушкаренком дислокувався у Прилуках[18]. У 1654 р. полковник і регіментар козаків у волості Котеленській. 28 квітня 1655 р. великий коронний гетьман Станіслав Потоцький в Сокалі видав універсал з наказом гродським замковим і міським урядникам переслідувати жовнірів полковника Криси, відомих своїми злочинами[19]. Полковником переяславським від Ю.Хмельницького потрапив у московський полон і у 1662 р. знаходився там[20]. Вийшовши з полону і був прибічником Дорошенка.
Томиленко Василь був старшим козацького реєстру (1636-1637), потім - отаман чигиринський (1650), полковник наказний чигиринський (1653.10. – 1654.04.).
Петра Дорошенка у 1655 р. бачимо його наказним полковником (очевидно, Чигиринським). Мабуть, до того часу він посідав після уряду писаря ГВА уряд місцевого писаря полкового.
Роман Пешта відомий як козак чигиринський (?-1615-?), потім полковник (1637), осавул полковий (1638-?). Зберігся поминальник його роду у Межигорському монастирі: Роман, Ірина, Микита, Ганна, Іван, Іона, Вікторія, Влас, Іван, Семен, Дорофій, Анна, Настасія, Ірина[21].
Отаманами городовими чигиринськими були Коробка Федір (?-1649.10.-19.11.-?), Олексій (Лесько Хильченко) (?-1650.10.-?), Коробка Федір (?–1650.12.11. -?), Капуста Лаврін, Нечипоренко Яцько (?-1653.07.–?), Сивий Харко (?–1653.10.–?), Снитко Василь (?–1654.05.–?), Гапонович Герасим (?–1654–?).
У 1630 р. один із Гапоновичів був власником в с.Каленщині на Заушші. У 1643 р. їх банітували Коркошки[22]. Герман Гапонович був послом Хмельницького на Віленську комісію 1656 р.[23], потім посол Виговського у Царгород разом із Стоматенком[24].
Сотниками чигиринськими були Петрановський Іван (?–1637.07.–?), Хмельницький Богдан Михайлович (1638–1647), Климатенко Василь (?–1648–?), Хмельницький Тиміш Богданович, Сава (?–1648–?), Білаш Іван (?-1649-?), Хмельницький Юрій Богданович, Лісницький Дем’ян (?–1654.02.–?), Климитенко Василь (?-1655.10.-?).
Сотник чигиринський Білаш Іван[25] (?-1619-1678-?) у реєстрі 1649 р. названий Білий Іван . Одружений з вдовою Федора Петрановського, усиновив її сина Кирила. Пізніше разом з сім’єю перейшов в Лубенський полк (Чигрин Дубраву).
Боровицькими сотникам були Якимович Стефан (?-1638-?), Проскурненко Іван (?–1649–?). У цій сотні отаманом сотенним (1638-?), а потім козаком сотні (1649) був Потеряйко Мисько, поруч з ним козакував Потерянченко Фесько.
Бужинськими сотниками були Василенко Семен (?-1638-?), Сухина Лук’ян Іванович (?–1649–1650), а потім вдруге (?–1656.02.-1657.11.–?). Іван Туровець був старшиною Чигиринського полку (1630), а Яцько козаком Бужинської сотні (1649).
Жаботинськими сотниками були Якубович Федір з Вишняків (?-1638-?), Шулик Іван (?–1649–?), Харко[26]. У цю сотню повернувся полковник наказний уманський (1648.07.) Степан Байбуза.
Сотниками олов’ятинськими були Куцькович Дорош (1638-?), Лисняк Семен (?–1649–?), отаманом Гайдук Василь (1638-?). Жовнинськими сотниками були Сухомлин Остап (?–1649–?), Іван (?–1653.10.–?), Матвіїв Степан (?-1657.11.–?), кременчуцьким Муха Андрушко Супруненко (1638-1649–?), медведівськими Смитка Павло (1638-?), Ручка Іван (?–1649–?), Бурляй Кіндрат (?-1655.05.-06.-?), Опара Степан (?–1660–?).
Костянтин Занкович був отаманом Вереміївської сотні (1638-?), а Григорій та Іван Занченки були козаками Вереміївської сотні у 1649 р.
Син священника з Волині, а відповідно шляхтич, Яцькевич Герасим перед війною був реєстровим козаком Чигиринського полку. Гетьманський намісник на Волині, “можна припустити, що Хмельницький послав на Волинь Яцкевича як свого намісника з метою зміцнити керівництво українськими військами на Волині”, - зазначає Ю.Мицик[27]. Після відходу козацького війська з території Волинського воєводства і складання реєстру був записаний до Медведівської сотні Чигиринського полку. У цій сотні, крім нього, козакували Яцькевичі Грицько і Ясько. Пізніше деякий час був полковником переяславським[28].
Богаченко Ілляш (?-1614-1653.12.-?) знаходився у значному товаристві Війська Запорозького в Чигирині (1649)[29]. В.Сергійчук вважає його наказним полковником з жовтня 1650 р. по травень 1651 р.[30]. Полковником звягельським “став на місце Донця, котрого Хмельницький скинув з полковництва через те, що погано керував і більше пив..ніж щось робив”[31]. Він керував полком, у якому “все робоче селянство, котре перед цим ніколи не бувало на козацькій війні, немає між ними козаків старинних більше як двадцять. Мають п’ять гармат, а кожну возять чотирма кіньми, пороху – канівська осмачка, а при собі мають пороху; кінних 3800, а піхоти 200, не всі мать самопали, а шабель не мають, тільки рогатини і бердиші”[32]. Михайло Богаченко був наказним полковником паволоцьким (1654. 09.[33]). Чигиринський козак Колоша у червні 1649 р. згаданий як козацький сотник у Гомелі[34].
Старшина Чигиринського полку була головним кадровим резервом гетьманського дипломатичного корпусу. Одним з перших до Москви поїхав полковник чигиринський Федір Якубович з Вешняків[35]. У лютому – березні 1648 р. до Криму їздили для переговів Кіндрат Бурляй і Тиміш Хмельницький[36], а у серпні – жовтні 1654 р. - разом з паволоцьким полковником Михайлом Богаченком Лукаш Пухальський (у 1649 р. в реєстрі зафіксованих серед старовинних чигиринських козаків)[37] і товмач Залепкара[38].
В жовтні 1655 р. Хмельницький направив до царя чигиринського сотника Василя Климатенка. Іван Скоробагатий у червні-липні 1656 р. очолював делегацію до Москви, до якої входили майбутній лубенський полковник Степан Вербицький, підписок Остафій Фецкієвич[39].У нагороду від царя отримав дві пари соболів (у 8 і 10 рублів).
У червні 1656 р. Кіндрат Бурляй з сином Василем і старцем Данилом були відправлені до Швеції[40]. Затримані у Москви, Кінрат отримав царської нагороди дві пари соболей (12 і 8 рублів) і 10 рублів. Бабаченко Федір був старшиною Чигиринського полку (1630), а Ярема Бабиченко - козаком сотні Медведівської (1649).
Антон Жданович недноразово їздив послом до Туреччини. Лаврін Капуста був посол Хмельницького до султана (березень-травень 1657). Головним дорадником гетьмана з донського питання був Лук’ян Сухина, який протягом 1654 р. двічі побував як посол на Дону (одного разу з Герасимом Лобачевським). На початку 1656 р. він був посланий на Дон, щоб звідти підбурити калмиків проти кримського хана[41].
У сусідньому Черкаському полку тримали пернач Топіха Марко Тарасович[42], Вороненко Яків, Радишевський, Худий Баран (Барановський), Шенделицький Василь, Колос Яків Пархомович.
Третім в реєстрі 1649 р. (мабуть, полковий осавул) тут знаходиться колишній гетьман (1632) Андрушка Дидович[43]. Шенделицький Васько, мабуть, був другим осавулом полковим (в реєстрі стоїть четвертим)[44]. У полковому товаристві рахувалися Степан Нужний (син чи брат козацького посла у 1636 р. Нужного Григорія[45]), Мисько Гамалія, Іван Гулак, Прокіп Потребич (його син Степан Прокопович Потребич-Гречаний у 1663-1665 рр. був генеральним писарем)[46]. У сотні Шубця були син колишнього полковника Топихи Федір Маркович і братанич Фесько[47]. Враховуючи спорідненість Топіх і Кривоносів, цікавим є факт знаходження в полковому товаристві Сави Кривоносенка[48]. Нащадки і родичі полковника черкаського Якова Гугнявого (1637) гуртувались у Піщанській сотні (Маско, Хома)[49], наказного полковника черкаського Радишевського в подальшому фіксуються серед козаків м. Дівиця на Лівобережжі. Так, Іван Радишевський (1756-?) після навчання у Києво-Могилянській академії (1773-1784) викладав у Чернігівському колегіумі[50].
Михайло Гамалія став генеральним суддею, а це засвідчує, що він мав обіймати раніше посаду судді полкового черкаського.
В Черкасах напередодні Визвольної війни відомий сотник Кадичин Михайло (1636[51]), а в перші роки війни - Шубець Фесько (1649) і Ненартович Семен (1652).
Чечуга з Черкас був обраний від повстанців до комісії у 1630 р.[52], ватажок разом з Скиданом у 1638 р. Мабуть, його син Федір – у сотні Шубцева (1649)[53], Іван Чечуга у Лохвицькій сотні[54], Іван направлений до Макарівської сотні Київського полку, Остап з Черкас Ніжинської сотні Борсука[55], в Дівицькій сотні Прилуцького полку Іван[56], Мартин у Терлицькій сотні Кальницького полку[57].
Іменні сотні локалізувати важко. Слід відзначити, що деякі з них були Черкаськими, одна чи дві - Іржищевськими. Про їх існування відомо ще з 1636 р., коли там сотникували Іван Іржищівський[58] та Іван Іржищівський Воропай[59].
Серед іменних сотень 1649 р., названих за ім’ям сотників, були сотні Синодановича Петра, Дригала Андрія, Мошенця Степана, Марка, Лазаря Петровича (до цієї сотні входило с.Белозеро, про що засвідчує присутність у цій сотні Яроша і Карпа Белозорских і Куца Белоозерського[60]), Саварського Мартина, Вовченка Феська, Кулаковського Степана, Островського Олександра, Трохимовича Микити, Гаркуші Сави.
У сотні Мошенця козакувала родина Ломоносових, репрезентована аж трьома представниками Богунцем, Міхном і Миськом.
Старовинний шляхетський рід Вовків відомий від часів Федора Васильовича Вовка, який 25 листопада 1582 р. отримав привілей на війтовство в Лоєвій Горі (Лоєві)[61]. Він був зем’янином Менського повіту, виконував доручення воєводи берестейського Гаврила Горностая (1585). Згодом отримав війтовство київське. Його син Максим Федорович був київським міщанином, ренобілітувався у 1616 р. Архіви зберегли такі згадки про представників роду: Іван Вовк 11 грудня 1620 р. отримав за ленним правом Собичів і Нездвідово в повіті Новгород-Сіверському в стані підгородньому. 3 березня 1623 р. він уступив весь Собичів Вавринцю Могильницькому[62]. Андрій Вовк у 1628 р. вів суперечку за грунти Хохли у Чернігівському повіті з Михайлом Ясликовським[63].
Онук київського війта Костянтин Максимович Вовк став козацьким писарем військовим (1625, 1629), був послом до короля (1627), королівським ротмістром (1632-1634), 12 серпня 1634 р. отримав уряд писаря земського чернігівського[64]. “Не утримався на посаді писаря К.Вовк. Його приналежність до шляхти була піддана сумнівові і, незважаючи на підтвердження сеймом 1638 р. його шляхетства, уряд писаря, відібраний у нього незадовго перед тим, К.Вовку не повернули”, - засвідчує один із дослідників історії Чернігово-Сіверщини[65].
Вовк повернувся у козацьке середовище, отримав дозвіл сформувати козацький полк і на чолі його брав участь в бойових діях в Європі (1635-1636)[66]. У 1636 р. отримав від М.Калиновського за 2 000 золотих в посесію хутори Піски і Підгорне[67]. Мабуть, якимсь його родичем був і сотник Черкаського полку. В подальшому є згадка у ХVIII ст. про нащадків значного військового товариша Олександра Вовка, які проживали у селах Новоселівці і Курінь Стародубського полку (1787).
З названих географічно правобережних сотень полку згадана лише Мошенська на чолі з Терещенком Нестором (1649). Лівобережну частину полку складали Золотоніська, Піщанська, Домонтівська і Богушківська сотні, історично пов’язані з Черкаським староством. У 1669 р. черкаський полковник Яким Головченко “переяславский родимец”, намагаючись утримати ці сотні в полку, в листі до полковника переяславського Думитрашки нагадував, що вони були черкаськими ще коли сам Дмитрашка був у волоських горах[68].
Богушківська сотня існувала вже у 1638 р., коли її сотником був Залеський Михайло, а отаманом Кияниця Яцько, а у 1649 р. на чолі сотні був його син Юхим Якович Киянченко.
У Золотоноші козаків очолював Заєць Остап, у Домонтові - Цапко Степан. Цікаво, що в цей час у сотні козакував Ярмола Шкода (?-1629-1689-ран.1703[69]). З його попередників відомий Якуб Шкода – боярин остерський, якому з дружиною Масютою Гломоздою 1 березня 1597 р. був наданий привілей на пашню Дорогінка в Остерському старостві[70]. Ярмола став сотником у Домонтові дещо пізніше (?-1659-?), а через тридцять років у 1689 р. разом з рідним братом Максимом продали свої домонтівські грунти місцевому сотнику Стефану Томарі[71].
У Піщаній на чолі сотні згаданий Федорович Кость (1649). Він став основоположником відомої родини Костенків. В тій же сотні зафіксований його син Федір Костенко (1649)[72]. Мабуть, його онуками були Андрій Костенко - сотник піщанський (1679), сотник домотівський (1689), знову сотник піщанський (1689-1693-?) та Роман Костенко - товариш сотні піщанської (1685). В подальшому рід продовжувався Василем Андрійовичем (?-1680-1718-?), козаком піщанським, який у 1700 р. продав греблю і дідівські та батьківські грунти у місці впадіння р. Каврай в Супой осавулу полковому Стефану Томарі[73]. У 1732 р. серед значкового товариства Переяславського полку записаний Федір Костенко[74]. Матвій Костенко - житель піщанський в 1720 р. У 1753 р. проживав в с. Келеберди, свої володіння у селі Шабельниках продав братові Івану Лівому[75].
У Корсуні знаходилися родини попередніх полковників Пивоваренка Миська (1625, 1632), Поповича Романа (1630), Філоненка (1634), Мануйловича Михайла (1637), Бута Нестеренка Максима (1637–1638), Жабокрицького (1643), Тушка Олексія (1648).
Колишній полковник (?-1638) і сотник корсунський (1638-?) Михайло Мануйлович зареєстрований як козак сотні Куришкової (1649) проживав у Стеблеві. Нащадки полковника Жабокрицького зареєстровані у двох сусідніх сотнях Лесько у сотні Городиській, Федір Імгліївській, у сотні Куришковій Романа Поповича родичі Поповичі Іван, Курило, і два Яреми. Калина Федір – посол на коронаційний сейм (1632), у 1648 р. він був сотником, а потім сотню очолив Івахниченко, а він з Климом і Мелешком Калинами залишилися в її складі рядовими козаками (1649).
Рід Бутів-Нестеренків міцно утримував керівні позиції у полку. В кінці літа 1648 р. полк очолив покозачений шляхтич гербу “Побуг”[76], який ще у 1638 р. очолив третю корсунську сотню Нестеренко Максим. Після Зборівського миру в реєстрі записаний як козак сотні Марка Бажаненка. В подальшому кілька разів був наказним полковником, що засвідчує, що він був полковим старшиною.
До антигетьманскої коаліції належав полковник корсунський, гетьманський син Лук`ян Мозиря, якого Б.Хмельницький за протидію виконанню рішень Білоцерківського миру звільнив з посади. Мозиря ж став за спиною старшин свого та Білоцерківського полків, які розпочали заворушення і вбили полковників білоцерківського Громику і новопризначеного корсунського[77]. За наказом гетьмана генеральний осавул Демян Лисовець придушив заколот. Мозира був страчений.
Івахниченко Мисько був сотником корсунським з 1638 р. і був ним у 1649 р. Жолудь Федір був отаманом сотенним у сотні Івахнюка (1638), потім козаком цієї ж сотні Івахнюка (1649). Козак сотні Івахниченка шляхтич [78] Шрамко Юсько Степанович став писарем полковим. Отаман сотенний (1638-?) Кузьма Черевань став козаком сотні Корчовського (1649). Отаман Корсунської сотні (1638) Голубицький Яцько залишався у її шеренгах і у 1649[79]р. В попередній період відомий старшина з Корсуня Гарбуз, а Остап Гарбуз був козаком Корсунського полку у 1649 р. Якісь родичі сотника корсунської (1638) Павла Гайдученка Захар і Яцько були козаками полкової сотні корсунської (1649).
Сотник корсунський (1638) Балакшеєнко (Балакчеєнко) Андрій став козаком сотні Василя Гаркуші (1649), в той же час Балакчеєнко Федір у полковому товаристві і Балакчій Левко в сотні Гаркушиній. Отаман Корсунському полку (1638) Михайло Скиба, мабуть, і є Скиба Старий з Тишком Скибенко – козаки сотні Василя Гаркуші (1649). Отаман сотенний (1638) Москаль (Москаленко) Семен разом з Василем і Сергієм ввійшли до сотні корсунської Марка Бажаненка (1649), їх родичі були ще у 8 сотнях полку.
З родини дрібних шляхтичів овруцьких походив Пашковський Лаврін Григорович, який перебрався до Корсуня ще на початку ХVІІ ст. Неодноразово обирався військовим писарем (1614, 1617, 1619, 1624), посол на сейм (1632). Мабуть, один з близьких соратників Максима Кривоноса. Козак Ольшанської сотні Лисянського, а потім Корсунського полку (1649), писар полковий корсунський (1649). Крім нього у 1649 р. у козацькому війську у Білоцерківському полку (сотня Коростишівська) були Павло і Прокіп Пашковські, у Корсунському полку Пашковський Матій – козак Ольшанської сотні[80].
За гетьманування Хмельницького в полку відомі 9 повних полковників: Шангирей Іван, Мрозовецький Станіслав, Мозиря Лук’ян Якович, Спіл[81], Кілдей Антон[82], Золотаренко Іван Микифорович, Бут Нестеренко Максим, Улезько Іван Петрович, Дубина-Гуляницький Іван[83].
Полковник Іван Золотаренко у 1649 р. був у полковому товаристві[83]. Яків Петрович Улезько (за реєстром 1649 р. Яцько Петриченко[84]), в сотні Василя Гаркуші Улезченко Іван, мабуть, брат, бо поминався у суботнику Якова Улезьки[85].
Наказними полковниками були 8 старшин: Івахнюк Михайло, Стадниченко Мисько, Кілдей Антон[86], Дубина Семен, Дубина Мисько, Бут Нестеренко Максим, Трутина Дмитро (Дементій).
15 Гуляницьких у Корсунському полку: Грицько, Данило, Іван, Хома, Клим, Іван, Іван, Васько в полковому товаристві, Квітка, Яцько, Грицько, Конон в Гаркушиній сотні, Іван, Мартин в сотні Бажаненковій. Поруч з тим у реєстрі 1649 р. немає жодного Дубини. Проте, трє з Дубин знаходиля протягом 1654-1657 рр. на трьох найвищих урядах в полку. Семен і Мисько наказні, а Іван – повний полковник[87]. В одному з документів зо 1660 р. серед значних козаків корсунських названий Іван Дубина Гуляницький[88]. Це дозволяє зробити припущення, що Дубини корсунські і Гуляницькі корсунські – це один рід.
Отаманом городовим корсунським був Грабар Яким з сотні Івахненка. Бондаренко Тимко, який у полковому товаристві корсунському був уже у 1649 р., став отаманом цього товариства (1656).
У 1631 р. у Київському Михайлівському монастирі був записаний поминальник козака корсунського[89] Парфена Прутило: Парфен, Євдокія, Семен, Євдокія, Іван, Юліана, Терентій, Марія, Зиновія, ієрей Стефан. Сотник Корсунського полку (1649[90]) Демко Прутилчич належав до цього роду.
Серед корсунських сотників є згадки про Кондратенка Богдана (1654), який у 1649 р. був серед полкового товариства. Кондратенко Богдан з трьома товаришами і 9 козаками 24 жовтня 1654 р. виїхав з Корсуня до царя. Прибув він 2 грудня[91]. 21 листопада гетьманський лист до царя повіз з Корсуня Роман Андрійович з писарем і 4 козаки[92].
Козак сотні Гаркушиної (1649) Яковенко (Яковлєв) Яцько , а потім сотник богуславський (1655) разом з уманським сотником Тимофієм Семеновичем їздив до царя.
Серед сотенних містечок Корсунського полку мали бути Смілянська (з Вязовцем і Тарасівкою) і Стеблівська (з Склемич, Сидорівкою, Щербачинцями, Скірупчинцями, Лебодинчим, Лучовим селом, Тонопівкою)[93]. Генеалогічний аналіз дозволив встановити, що сотня Гавриленкова це Звенигородська сотня, а Куришкова і Корчовського – Стеблівські. Ці населенні пункти і раніше належали до Корсунського староства[94]. Звенигородську сотню очолив Гавриленко Гринець, в сотні ж були його родичі Ясько і Юхно, значним впливом користувалися роди Погорілих[95] (Михайло) та Кальницьких[96] (Ярмола). Старшина у 1637 р. Федір Бабиченко був із Стеблева, його родичі Бабиченки Мандик, Микита, Процик, Степан зареєстровані козаками сотні Корчовського (1649)
У Вільшанській сотні у січні 1654 р. згаданий якийсь Андрій (в сотні 8 Андріїв і тому важко віднести перевагу якомусь із них).
Серед старшин полку слід назвати і Таборненка Миська, який був полковником на Волині (1649.05.[97]), а потім став козаком сотні Миська Івахнюка (1649), входив до складу делегації на сейм (1652[98]). Родина Миневських у реєстрі 1649 р. представлена Матяшем і Костею у сотні Марка Бажаненка. Миневські Юрій надав свій хутір на р.Смиків корсунському монастирю[99], був полковим осавулом. У жовтні 1657 р. з корсунської ради направлений на чолі посольства до Москви. Його брат Василь став полковим писарем.
Серед покозачених шляхтичів полку були Трипольські Андрушко і Герасим (сотня Данила Корчовського)[100], Черепинський Ярош (сотня Гаркушина). У 1652 р. останній продав свій хутір у с.Припоні брацлавському полковнику Тимофію Носачу[102]. Його брат Василь Черепинський також козакував у тій же сотні. Шляхтичем був городовий отаман корсунський (1653.05.) Левко Балакчієнко[103], в реєстрі 1649 р. знаходимо Балакчієнка Федора[104].
Структурно у 1648 р. до Корсунського полку, очевидно, належали сотні Корсунські. Всі ж переферійні (кілька Лисянських, Ольшанська, Ситницька, Мгліївська, Городиїська) складали полк Лисянський, потім влитий до складу Корсунського. Весною 1649 р. полк Кривоноса нараховував 27 сотень[105]. Коли Кривоніс став наказним гетьманом, його місце зайняв син, а потім Дем’ян Якимович Лисянський[106], після ліквідації полку багаторічний сотник лисянський (1649-1665). 1654 р. були такі сотні: 1-ша Корсунська, 2-га Корсунська, 1-ша Бугуславська (Яцько (?-1655.03.-?), можливо, Бардак Андрій (раніше 1660.01.), 2-га Бугуславська, Вільшанська, Водяницька, Деренківецька, Кальниболоцька, Лисянська, Мгліївська, Сахнівська (Череватенко Михайло (?-1675-?), Синицька, Стеблівська, Тарасівська (Руданин Лесько (?-1670)
У подальших пошуках локалізації кордонів Лисянського полку допоможе наступна інформація. На територію між ріками Угорський Тикич зверху аж до устя ріки, над яким ліс Майданів і Болкун по р.Тальну, потім між р.Тальною і Колтен теж до устя, по Синій Соді від р.Росі по Дешків брод отримав 1 серпня 1593 р. привілей Черминський[107]. У 1622 р. шляхтич Ян Волковський – слуга Яна Даниловича вписав до житомирських гродських книг привілей Сигизмунда ІІІ на заснування Лисянки (?)[108]. В Лисянському ключі фіксуються населені пункти: м. Лисянка, сс.Хижинці, Назин, Остани, Сливка, Верещаки, Соколовка, Михайлики, Марківка, Наудавка ?, Носмечки ?, Луки, Видишев, Мир..?, Смолячі, новоосілий Морений Брід (січень 1645 р.)[109].
Вже на початковому етапі визвольної боротьби у козацько–старшинському середовищі існували відмінності у поглядах як на тактичні, так і на стратегічні цілі.Чотири полковники на чолі з Кривоносом стають в опозицію до гетьмана[110]. Чи не серед них були ті, хто під його керівництвом у липні 1648 р. здійснював операції. Очевидно, Кривонос був наказним гетьманом над чотирма полками (своїм – тобто Лисянським, Корсунським, Білоцерківським, Уманським)[111]. Виступи Кривоноса і Петра Головацького проти відступу з захоплених західних районів свідчать, що у питанні ведення війни у старшинському середовищі уже в той час були протиріччя. Відносно методів боротьби знов ж таки були різні підходи. Так, гетьман заявляв Кривоносу «...ми не дозволяємо ніякого свавілля чинити, міста палити й руйнувати»[112].
Враховуючи, що початку Визвольної війни Кривоніс був наказним гетьманом, очолюючи повстанців на Брацлавщині, Поліллі і Волині, дамо характеристику його родоводу. Кривоноси у ХVII ст. були достатньо відомим шляхетським родом на Мстиславщині. Вони володіли Бугодищами, Служнею, Кривоносівщиною, Кондратовським. Ці надання отримали ще від князя Мстиславського. У середині цього століття там ще проживали дід Стефан та його онуки, брати Микола, Семен, Василь. Останні мали сестер: Полонію заміжню за Валюжиничем, Варвару - за Яном Бушковським, Катерину - за Юхимом Товпигою, Ксенію - за Лукашем Бичковськім. Юстина Кривоніс була дружиною Яна Козловського (1663). До них близькими (можливо, свояками) були шляхтичі Яків Слюнка, Олександр Товпига. Кривоноси і Товпиги володіли Кондратовкою на основі королівських привілеїв їх предкам. Нагадаємо, що Товпига був козацьким полковником на початку ХVІІ ст. Не виключено, що і шляхтичі Мстиславського повіту Кривоноси належали до старовинних козацьких родів.
Відносно Максима Кривоноса достовірно відомо, що його брат загинув у полум’ї української національної революції. Син Максима невідомого імені на початку 1649 р. був полковником остропільським, сотником паволоцьким.
Фіксуються Кривоноси і у корінних полках: Грицько у Жаботинської сотні Чигиринського полку, а Васько у Мошенської сотні Черкаського полку[113], але яке вони мали відношення до Максима Кривоноса сказати поки що важко. Олександр Кривоніс у 1659 р. був полковим обозним Подільського полку у полковника Остапа Гоголя, Стефан Кривоніс – козаком Могилівської сотні цього полку. У 1666 р. той же Олександр Кривоніс виконував обов’язки місцевого війта[114].
Канівськими полковниками перед Визвольною війною були Кулага Іван (?-1630-?), Данило (?–1634.03.–?), Лагода Андрій Наумович (?–1637[115]), Боярин Іван Іванович (?–1638), Секеринський Амвросій (1638–?), Голуб Юрій (?–1644.05.–1646.11.–?).
Син старшого полковника Запорожського війська (1610), гетьмана Андрія Стороженка був козак полкового товариства канівського Фесько Андрієнко (1649[116]).
Полковник (?-1638), а потім сотник канівський (1638-?). Іван Іванович Боярин у 1642 р. керував спільним морським походом запорожців і донців. Перейшов до Медведівки, де і був вписаний до козацького реєстру 1649 р. Зберігся поминальник роду Івана Боярина з Чигирина у Межигірському монастирі: Федір, Марія, Йосип, Іван, Тимофій, Пелагея, Ірина, Яків[117]. В Каневі ж залишилися його родичі Боярини Матвій, Ілляш і Семашко – козаки сотні Клима Малашенка[118]. Останній з них згаданий як значний козак канівський[119].
Григорій Думич – поминальник його роду у Межигорському монастирі записаний поруч з родом канівського полковника Андрія Лагоди: Григорій, Гафія, Федір, Федір, Леон[120]. Марко Думич – козак сотні Стародубової (1649[121]), Левко Григорович Думенко – проживав у с.Литвинці[122]. Клим – козак сотні Стародубової (1649), Тимуш – козак сотні Андрієвої (1649)
Василь Сокол – старшина Канівського полку (1630), а Андрій Соколенко – козак сотні Андріївої (1649).
Андрійович Яцько, який у 1638 р. став полковим осавулом залишався козаком у сотні Рещенковій 1649 р[123]. Колишній отаман городовий канівський (з 1638 р.) Григорій Щербина[124] був учасником посольства Максима Нестеренка до Варшави у питанні ратифікації Зборівського миру (1650.01.). Борисенко Яцько – отаман сотенний (1638), козак сотні Волинця (1649). Дударенко був сотником у 1638 р. , а у 1649 р. козаками сотні Кулаги зареєстровані Тарас, Федір, Денис Дударенки.
У XVII ст. Кулаги - відомий в Канівському та Переяславському полках козацько-старшинський рід, який вів свої коріння від гетьмана Івана Кулаги-Петражицького. У реєстрі 1649 р. Канівського полку записані сотник Яким Кулага, Яків, Григорій, Трохим - жителі чабанівські (середина ХVІІ ст.)[125], крім того Сахно Кулаженко у Межиріцькій і Сак Кулага у Іржищівській сотнях.
Першим полковником канівським зафіксований у роки Визвольної війни був Семен Савич. Можливо, він і Семен Верещака, який весною 1649 р. очолював козацький полк одне лице. Дотичним підтвердження є той факт, що у сотнях полку були козака Верещаченки. В такому разі, Канівський полк мав 23 сотні[126].
Першу сотню Канівську очолював представник місцевого розгалуженого роду Стародуб Іван, в сотні ж крім нього були Ілля і Лесько Стародуби. Іван очолив і полк у 1653-1654 рр. Шангирей (Шинкирий) Іван був козаком канівської сотні Кулаги (1649)[127]. Той факт, що в 1650 р. він, хоча і тимчасово, очолював полк свідчить, що він уже в цей час став сотником канівським замість Якима Кулаги.
Два останні роки гетьманування Хмельницького полк очолював Бутенко Андрій. Він був покозаченим шляхтичем Терехтемирівської сотні, а після полковникування знову повернувся в рідну сотню і згодом очолив її (1659[128]). Належав до родини яка настільки була розгалуженою в полку, що мала кілька гілок (Бути, Бутки і Бутенки). Ще у 1638 р. сотником став Ілько Бут. Васько Бут козакував у сотні Богданенка (1649), Бут Іван – полковій, Федір – сотні Волинця, Яцько, Стас, Якуб – сотні Ресченкова, Іван – сотні Климова, Буток Іван – полковій сотні, один Іван Бутенко у полковій сотні, а другий - у сотні Волинця, Пилип – сотні Ресченкова. Дещо пізніше Бутко переходять у Липляву[129].
Серед наказних полковників відомі чотири: Заблоцький[130], Гулак, Шангирей Іван, Решетило Васько. Якийсь Заблоцький з Канева був обраний від повстанців до комісії у 1630 р.[131].У Канівському полку в полковому товаристві Прокіп, Яцько, Іван. Євсій у полковому товаристві переяславському, Кирик і Лесько у сотні Романенковій Переяславській, Андрій – Лубенська сільська сотня Миргородського полку. В.Сергійчук вважає іменем наказного полковника канівського Заблоцького Прокіп[132].
Козак сотні Волинцева (1649) Хоменко Василь став писарем полковим (1652), був писарем посольства Яцкевича на сейм до Варшави (1652[133]).
В полку вдалося прослідкувати коріння старовинних боярських родин Київщини і Канівщини Потаповичів, Чойок, Черевчеїв, Морозів. Ще у 1572 р. братаничева бояр Потаповичів (донька брата - племінниця[134]) Милохна Михайлова Морозова продала їм свою частину Жердева. Можливо, хтось із родини Потаповичів був одружений з вдовою московського боярина Михайла Яковича Морозова княжною Євдокією Іванівною Ольгердович-Володимирович (Бельською) і всиновив її дітей від попереднього шлюбу[135].
9 представників родини Морозів записані у реєстрі 1649 р.: козак сотні Климова Іван Мороз, Михайло в Стояцькій сотні, в сотні Гугина Морози Отрошко, Отрушко і Морозенки Григорій, Мелешко, Мисько, Омелян, Семен[136]. Від боярина канівського (1552)[137] вів свій родовід козак сотні Волинця Роман Чайка, від зем’янин Київського воєводства[138] походив козак сотні Гуниної Іван Черевченко.
Священиком спаським канівським був представник відомої шляхетьскої родини Мелешків. Хтось з його родичів “на рати побит под Курском в Москве”[139]. Рід розрісся в Каневі і серед його представників були козаки сотні Стародуба Курило, Терешко і Трошко Мелешковичі[140].
Сотня Богданенкова – це Леплявська сотня. Савенко Сапун – козак сотні Богданенкової (1649), а Юхим Савенко – козак леплявський (1682 ) У 1699 р. продав брату за два талера дідівський гай[141], а це означає, що ще його дід проживав у Лепляві. Крім того, козак сотні Богданенкової Шелест Тишко проживав у с. Келеберди (1649)[142].
23 березня 1655 р. гетьман в Богуславі написав листа царю, до якого повіз канівський сотник Осип Томиленко з писарем Федором Томиленком і товаришем Климом Дубовиком[143]. Останній через хворобу залишився у царській ставці у Смоленську. Томиленко ж Федір, Іван, Степан і Гнат були козаками сотні Клима Малашенка ще у 1649 р.[144]. Це дозволяє стверджувати, що Осип Томиленко очолював сотню, в якій раніше сотникував Малашенко.
Село Костенець, яке було у повному козацькому володінні ще у 1622 р., відносилось до сотні Кулаги. Це підтверджується тим, що Розколупи Гаврило і Андрій жили там у середині ХVІІ ст.[145], а Андрій був козаком сотні Кулаги (1649[146]), Карпо Розколупенко козакував в ній же. Жителем цього ж села був Тимошенки Семен[147], а Остап, Данило і Прокіп Тимошенки – козаки сотні Кулаги (1649).
Село Литвинець за генеалогічними даними локалізовується у сотні Стародуба. Так, Іван Лавриненко – житель литвинецький[148] був козаком цієї сотні, Пилипенки Кузьма козакував у цій сотні, а Яким і Сава Пилипенки - жителі литвинецькі (середина ХVІІ ст.)[149]. Сидір Чапля – козак сотні Стародуба (1649). Максим, Іван – козаки сотні Стародуба (1649). Іван і Наталія – жителі литвинецькі (середина ХVІІ ст.)[150]...