Попередні покоління, які заклали основу сьогодення, чиє життя і діяльність становлять суть Історії — є фундаментом кожного hоду, спільним корінням народу. Першим істориком, який підняв українську науку про родоводи до рівня світових генеалогічних зразків, був О.Лазаревський. Його послідовниками — В.Модзалевським, Г.Милорадовичем, В.Антоновичем та іншими — продовжувався процес накопичення генеалогічних знань, але ця робота була перервана подіями 1917–1920 років та встановленням диктатури. Утвердження «диктатури пролетаріату» диктувало необхідність розриву зі «старим світом». Родоводи ж були одним з тих могутніх канатів, які поєднували день вчорашній з днем сьогоднішнім. Тогочасним політикам не було потреби в генеалогії: вона та її дані були для них «ідеологічно ворожими». Тому в радянський час з’являлися лише поодинокі розвідки стосовно родоводів. У суспільній свідомості підтримувалися лише свідчення про трудові династії, та й про останні нам не відомо жодного серйозного дослідження.
     Історики української діаспори, не маючи достатньої кількості джерел, продовжували генеалогічні традиції на сторінках «Українського історика», а у 1963 році утворили Українське генеалогічне і геральдичне товариство.
     Загалом особистостям, як об’єкту української історії, взагалі не поталанило. Починаючи від 1708 р. (анафема Мазепі) прізвища багатьох із них було заборонено згадувати. Друга чверть ХХ століття разом з фізичним знищенням людей знищила людину в історії.
     Склалася ціла історична школа, що добре знала обмежений набірімен, яких дозволялося згадувати у науковій продукції. Декому із «фахівців» і донині вдається видавати «наукові дослідження», у яких днем з вогнем не знайдеш дійових осіб. Активний пошук генетичного коріння народу став нагальним завданням історичної науки лише в умовах незалежної України.
     Серед пріоритетних проблем української історії завжди були дослідження елітарних верств суспільства. У становому суспільстві еліта — це представники різних суспільних верств, які завдяки багатству, здібностям, знанням мають економічну та політичну владу над соціальними інститутами і окремими людьми. Це поняття політикоекономічне. Еліта нації — поняття політикодуховне. Елітою нації є представники різних суспільних верств, які економічно, політично і духовно забезпечують інтереси функціонування нації. Серед них в українській історії визначне місце займали шляхта і козацтво.
     У різні історичні епохи першочергову роль відіграють різнітипи еліт. Під час війни — це військова еліта, в умовах НТП — наукова, в несвітських державних утвореннях — церковна і т. д.
     У ХVII–ХVIII ст. в умовах мілітарної держави і оточення в українській еліті першочергове значення мала козацька старшина, і тому, лише розв’язавши всі проблеми, пов’язані з персональним складом української козацької старшини, спеціальні історичні дисципліни зможуть виразно вплинути на якість, зміст і спрямування розробок з історії Гетьманщини.
     На сучасному етапі визріла необхідність проаналізувати надбання попередніх історіографічних періодів розвитку персонального складу старшини, а це вимагає спеціального дослідження, яке б дало глибокий аналіз досягнень, намітило б пріоритетні проблеми і напрями досліджень.
     Об’єктом дослідження є генеральна, полкова та сотенна старшина козацьких полків Гетьманщини. З комплексу проблем історії української козацької старшини нами виділено її персональний склад.
     Мета дослідження полягає у з’ясуванні персонального складу урядової старшини Гетьманщини (шляхом складення реєстрів), виявленні основних козацькостаршинських родин для з’ясування їх впливу на перебіг основних подій в Україні XVII–XVIII ст.
     Мета, об’єкт і предмет дослідження визначили основні завдання: – з’ясувати основні етапи, напрями і ступінь наукової розробки досліджуваної теми;
– систематизувати і охарактеризувати стан джерельної бази;
– визначити методологічні засади, доповнити методику історикогенеалогічних досліджень;
– уточнити структуру старшинських урядів та еволюцію їх місця в козацькій ієрархії, здійснити структурні узагальнення;
– виявити і доповнити персональний склад генеральної, полкової старшини, полковників і сотників, зробити попередні розвідки стосовно складу сотенної старшини;
– систематизувати і доповнити родоводи українських гетьманів;
– виявити основні генеалогічні факти провідних козацькостаршинських родин Гетьманщини, які утримували уряди генеральної старшини, полковників, сотників;
– розглянути соціальні (виявити частку родин шляхетського походження в козацькому середовищі), кланові і регіональні (визначити регіональну типологію основних козацькостаршинських угруповань), національні (узагальнити дані національного складу козацької старшини) відмінності, віросповідання козацької старшини;
– дослідити еволюцію суспільної значущості старшинських родин, періоди їх політичного підйому та занепаду;
– через генеалогічні дослідження здійснити географічну локалізацію так званих іменних сотень, міграційних переходів козацької старшини в межах Гетьманщини.
Хронологічні межі дослідження визначаються часом існування Української козацької держави: 1648–1782 рр. Нижня межа дослідження обумовлена початком Національновизвольної війни українського народу середини ХVII ст., тобто часом перетворення старшини в правлячу еліту козацької держави. Верхня грань — ліквідацією полковосотенного устрою і заміною його намісницьким управлінням, тобто часом знищенням козацьких урядів і козацької старшини як суспільновпливової єдності.
Географічні межі дослідження визначаються територією поширення полковосотенного устрою козацької держави в його еволюції в рамках визначених хронологічних меж.