З часом, протягом двохсот років войовничі  кочові племена спустошили землі й нинішньої території Полтавщини. І лише на межі УІІ-ІХ століть  у Середньому Придністров’ї, в результаті об’єднання кількох скіфських князівств, утворюється  фактично перша українська держава –Київська Русь. До її складу входила і територія нинішньої Полтавщини, яка була на той час заселена сіверянами та полянами(половцями, козаками) і належала до Переяславських земель з кордонами вздовж Дніпра, Сули, Псла та інших річок. На сході Переяславщина межувала з степами Хозарського каганату. Сусідами Русі-України біли також уличі (луччі-лучші-кращі за всіх, як вони себе вважали (мали 318 міст) та тиверці (ті, що твердо тримають свої землі ( мали 148 міст).
        Поляни й  сіверяни – найдавніші східнослов’янські племена. Їхнє об’єднання породило Київську Русь(Україну). Остання згадка про полян( їх стали називати половці, каймаки, козаки) датована 994 роком, про сіверян – 1024 роком. Головними містами сіверян були Чернігов, Курськ, Новгород, Любеч, Новгород –Сіверський і Лтава. Фактично це перші міські центри княжої України. Козацькою(кайсацькою) столицею був древній Київ-царськеке місто. «Кай», «Кий» --означає по половецькому царський.
     Нині знайдено багато чисельні залишки полянських(царських скіфів) та сіверянських поселень УІІІ-Х століть, кургани з трупоспаленнями, багаті скарби золота, срібла, зброї.
     Два віки протистояння козацької  держави Київської украйни (Русі) з  Хозарською колись козацькою державою, яку захопили іудеї,  завершаться аж в 965 році, коли козацький, київський князь Святослав остаточно  розгромить  колишніх своїх соплемінників- кочівників.
     Аби зупинити хвилі навал своїх кочових соплемінників на Київську украйну - Русь князь Володимир Святославович (980-1015) в 988 році розпочав розбудову оборонних рубежів: валів та укріплених поселень. Тільки на березі Сули за час його правління  було зведено 18 укріплених городищ і серед них місто Воїнь, в гирлі Сули.(нині ці місця  затоплені Кременчуцьким водосховищем).. Тут був перевалочний пункт. Через який ішли товари з  Криму, Кавказу, Болгарії, Туреччини, Візантії та інших країн.  Тут був добре обладнаний і захищений порт.
      Фортикаційні лінії зводилися на берегах Остра, Трубежа, Сули, Стугни…Є припущення, що один з таких  невеличких сторожових фортів  був на місці  сучасної Грекопавлівки, лівому, крутому березі   прадавнього русла Різнички, в кількох кілометрах від нинішніх Дмитренків, де були в свій час фортифікації греків.
     Укріпленими містами-фортецями  того часу були  Лтава, Лубни, Горошин, Хорол, Говтва, Пісочень, Желди, Ромів, Ромен, Лукомль, Лохвиця та інші. Їх розбудовував уже син Ярослава Мудрого – Всеволод.  І якщо письмова згадка про Полтаву(Лтаву) датована 1174 роком у зв’язку з переслідуванням Сіверського князя Ігоря Святославовича половців(« …переїхав Ворсклу біля Лтави»), то той же Кснятин(нині с.Снятин Лубенського району, наприклад, згадано 1069 року, Горошин(Горошино Семенівського району)  -- 1069 року. Це значить, що ці та інші фортеці та  укріплені  поселення існували значно раніше. Тому існує велика ймовірність про заселеність долини Різнички вже в УІІ-ІХ століттях, принаймні як зимівників поблизу фортець, однією з яких могла бути фортеця в Старих Санжарах, на крутих берегах Ворскли.
     В 1054 році на території сучасної Полтавщини, в гирлі річки Сули , біля фортеці Воїнь, син  Ярослава Мудрого переяславський князь Всеволод переміг торків. В цьому поході брали участь  жителі поселень з територій сучасних Новосанжарського, Кобеляцького, Кременчуцького , Полтавських районів і Полтави.
     З 1116 року по 1125 рік Володимир Мономах, родичаючись з  кочовими козаками(половцям), зумів не допустити жодного половецького набігу на Київську Русь. Відносно спокійно було на наших землях і при князю Мстиславу Володимировичу., сину Володимира Мономаха. Та по його смерті міжусобиця знову  захлеснула Київську Русь.
     Після поразки князя Ігоря від  половців в результаті міжродових усобиць, половецький хан Кончак- батько дружини князя Ігоря , знищивши Посольську оборонну лінію напав на Переяславщину і обклав Переяслав. Князь Володимир  Глібович(1169-1187) відстояв фортецю, але помер від ран.
      З його смертю  в 1187 році пов’язана перша відома письмова згадка про Україну в літописах. Повідомляючи про смерть князя Володимира Глібовича, літописець  зазначив» За ним україна багато тужила». Тобто,  Переяславська украйна(україна), як  певна територія, своєрідна князівська держава, існувала ще за часів Київської Русі й була, ймовірно, однією з назв Переяславського князівства, а точніше -- синонімом до  назви Київська Русь.
     Про ті  часи нині багато що може розповісти дослідження давньоруського, українського посаду городища другої половини ХІІ століття  в смт. Нові Санжари, що нині  ведуться. Зрозуміло, що таких поселень на  нашій території не могло бути одне. Давно варто дослідити й кургани під Дмитренками, форпост Грекопавлівку…


    Розквіт Київської україни - Русі в 1238 році перервала монголо-татарська навала. Цього року ординці під  командуванням Менхуг-хана  захопили Переяслав, пограбували та спалили його. Така ж доля чекала майже всі поселення Переяславської україни, особливо тих земель, де не було, або було мало лісів, тобто територію сучасної Полтавщини. Вона на довгі роки перетворилася в Дикий степ. Вціліли лише жителі України, котрі ховалися по лісах, болотах, плавнях.
      Більшість половецьких (козацьких) племен влилися в Орду. Але частина з них в долині Ворскли, Полузерря, наприклад відстояли незалежність своїх території. Орда пройшла поблизу сучасної Полтави. Довгий час тривали сутички між ординцями та осілими в Приворсклі козаками(половцями). Мабуть через  порівняно невелику чисельність каймаків ординці не завойовували їхню територію по Дніпру, Ворсклі, в Приазов’ї.
      Переяславська ж украйна стала васалом Золотої орди, феодальної держави, заснованої в 40-роках ХУІІ століття ханом Батиєм(1236-1255), сином хана Джучі, в улус( державу) якого входили Хорезм, Північний Кавказ, а згодом  територія від Нижнього Дунаю до Фінської затоки , від Іртиша – до Нижньої Обі, від Чорного, Каспійського, Аральського морів і озера Балхаш до Новгородських земель. Столиця Золотої орди спочатку було місто Сарай-Бату, біля сучасної Астрахані, пізніше – Сарай-Берке , біля сучасного Волгограду.
      Вціліле населення підкорених монголами  украйн обклалося даниною на користь хана і монгольської знаті, котра, однак, не перевищувала десятини з доходів.
     Селяни , наприклад, які  сплачували при Київській украйні(Русі) земельний податок – поплужне, зерном, хутром, медом, воском та ще й  з лану по 10-30 гривнів, перейшли так би мовити на спрощену систему оподаткування й ординцям віддавали десяту частину всього. Ординці, на відміну від руських князів, розуміли, що більші податки унеможливлять будь-який розвиток натуральних господарств і торгівлі. Добре було б і  нам це зрозуміли, нарешті, й наші сучасні державні мужі.
     Ось як описує монголо-татарське іго на  землях  Київської,Новгородської, Московської та інших украйн (завойованих земель)   « Історія монголів»:
       « …Вони ні з ким не укладають миру, виключаючи тих, які підкоряться їм, бо…мають від Чінгісхана наказ підкоряти собі всі народи… І ось чого вони від них вимагають: ходити з ними, коли їм завгодно , на війну проти всіх і давати десятину від усього – як людей, так і речей.  Те саме роблять і з дівчатами, яких відводять у свою землю і тримають там для послуг. Решту, переписавши, признають за звичаєм. Але коли мають над ними повну владу. То ніколи не виконують даних обіцянок, а вишукують всілякі способи, щоб порушити їх.
      …У землях тих володільців, яким дозволяють повертатися, ставлять вони своїх баскаків, волі яких повинні коритися, як герцоги , так і взагалі всі. Якщо ж жителі якогось міста чи землі не роблять того, що вони хочуть, то баскаки ці оповіщають, що вони не вірні татарам, і так руйнують це місто або ці землі  і вбивають жителів сильною рукою татар, які за наказом правителя цієї землі приходять несподівано і раптом на них накидаються».
      Вперше, за свідченням сучасник істориків письмово слово «козак» згадується в 1240 році в  первісній монгольській хроніці в значенні вільної, незалежної людини.
      З метою впорядкування збирання податків монголо-татари провели два переписи населення: в 1245 році та 1257-1260 роках.
      Попри пограбування, Полтавщина в часи монголо-татарського поневолення все ж залишалася багатою на худобу, коней, рибу, хліб, мед. Розвивалися й ремесла.
      Ординські завойовники спочатку  ставилися до населення окупованих територій більш-менш лояльно, не втручались у справи православної релігії, рахувались з місцевими звичаями, зблизилися з місцевим населенням. Однак не допускали розбудови замків, укріплень, будов з дерева й каменю, які  можна було б використати при обороні від ординців. Та найбільшою бідою для осілих козаків стали періодичні набіги ординців за ясиром, полоненими, яких продавали в рабство.          
      В ті  часи на Полтавщині не було жодного міста «деревом рубленого чи каменем будованого». Лівобережжя Дніпра поступово безлюдніло. Зникли з офіційного вжитку поняття «Княжа Русь», «Київська Русь» …Ординці замінили їх на «Київську та Сіверську землі».
      В межах цих земель формувалися татарські адміністративні округи – «тьми». Монголо –татари давали поселенням,  річкам свої назви, більшість з яких збереглися на території сучасної України взагалі й Полтавщини зокрема.
    Скажімо, Санджари, Кагарлик, Кагамлик, Тагамлик, Ташлик  , тощо.
     Але фактично незалежна союзниця монголів - Козакія в межах Приазов’я, Подніпров’я, в долині Дону, пониззя Волги та в інших місцях продовжувала існувати. Козацькі племена тут  зберегли свою етнічність, хоч і вбирали в себе представників сусідніх народів, в тому числі й монголо-татар.
    З першої половини ХІУ століття в Україні поширюється так зване  Магдебурське право, що передбачало самостійне податкове управління, судовий імунітет, право власності на землю, пільги торгівлі, ремісництву, встановлювало порядок вибору влади, її функції. Норми цивільного та кримінального права, правила судочинності, визначало діяльність купецьких ремісничих цехів, порядок торгівлі.
     На Полтавщині цим правом володіли Полтава, Гадяч, Золотоноша, Лубни, Кременчук, Миргород, Пирятин, Ромни…


     В ХУ столітті після розгрому монголо-татар на чолі з ханами Котлу-бахом, Казачеєм[6] і Дмитром на ріці Синюха( притока Південного Бугу)  влітку 1362 року  Великим  князем литовським  Ольгардом,  Полтавщина разом з Переяславськими землями  потрапляє під владу Великого князівства Литовського. Ольгерд зробив київським князем свого сина Володимира, котрий правив Україною-Руссю з 1362 по 1359 рік. Він прийняв православ’я, шанував місцеву культуру, звичаї, мову. Давньоруська(українська) мова стала державною в усій Литві. Велике князівство Литовське стало найбільшою державою в Європі.
    Ординці хоч і були відтиснуті до берегів Чорного та Азовського морів, але становили небезпеку для Литви. Ольгерд організовував кілька походів проти монголо-татар, але знищити Орду йому не вдалося.
     Кордон між Великим князівством Литовським і Золотою Ордою на той час  по нашій території проходив по річці Ворскла, землі за Ворсклою вважалися[7] Диким полем, але були заселеним козацькими племенами,  а далі вже починалися володіння Золотої Орди. Для захисту від монголо-татар по кордоні  відроджується ряд старих та споруджуються нові фортеці та міста-укріплення. Найвідоміша  в нас час з них – Більська фортеця в древньому руському місті Більськ, яким володіли нащадки Ольгерда – Юрій Ольгардович та Іван Юрійович. У фортеці за валами можна було утримати 50 тисяч кінноти.
     Тоді ж  відновлено й сторожове укріплення  Сенджари( пізніше Старі Санжари,  за однією з версій назва  від татарського « брід», «мілка вода», за іншою – від турецького «сенжак»«бойова(адміністративна( дільниця»), що мало перекрити ординцям переправу брід через Ворсклу, яким звикли користуватися татари, а згодом форпост  Нові Санджари з тією ж метою, а також  фортечні та сторожові пости в  сучасних  Копилах, Кунцевому, Кобеляках, Кишеньках, Кам’яних потоках, Комсомольську,  Кременчуку, тощо.
    В залоги для цих  укріплень литовці наймали жителів довкруж них поселень, в тому числі й Сенджарівських(пізніше Санжарських, ще пізніше – Полузерських ) зимівників і хуторів.
    1386 року Литва з Польщею об’єдналися в династичну державу, оскільки князь литовців Ягало взяв у дружини спадкоємицю польського престолу Ядвігу. Наслідком цього стало покатоличення Литви і прагнення польської шляхти ліквідувати незалежність Литви.
    Ще одним гірким наслідок Кревської унії  стала агресивна політика польських магнатів проти Козацької украйни.
    Не залежність Литви  намагався відстояти син загиблого у заточення Кейстута Олеговича  --- Вітовт. В 1392 році він домігся визнання себе васальним від Польщі  по життєвим великим князем литовським. Саме Вітовту підпорядковувалися землі  тодішнього Київського князівства від Дніпра до Ворскли.
    Вітовт намагався поширити свої володіння на інший берег Ворскли, на ординські землі, тому сприяв відновленню поселень і на  території Сучасної Новосанжарщини.
     Однак,  хан Золотої Орди Тохтамиш, після поразки фактичного правителя орди  Мамая на Куликовому полі, захопив владу й став намагатися повернути втрачені території, підтримуючи проти міцніючої Москви новгородських, тверських та суздальських князів. Та хан Заволзької орди Темір Кутлук(Куштуй) розгромив Тохтамиша й той  знайшов прихисток у землях  Вітольда. Між собою вони домовилися про с своєрідний переділ зон впливу. Тохтамиш мав повернути собі Орду, Сараї, болгарські, астраханські, яїцькі  та азовські землі, а Вітовт князювати у Москві, Новгороді та Пскові.
     Тохтамиш отаборився з військом поблизу Ворскли в тому місці, де нині розміщене село Тахтаулове, неподалік Полтави.
     Темір Кутлук послав проти Тахтамиша в Литовські землі  велику рать на чолі з  відомим у ті часи воєначальником Єдигеєм.
    Вітовт, відмовившись видати Темір Кутлуку  Тохтамиша,  збирає  для протистояння ординцям 50-ти тисячну армію з українських(руських), литовських, польських, німецьких та інших воїнів.
    Сутички  вояків  Вітовта з  ординцями Темір Кутлуком відбувалася на  території Полтавщини.  Історики називають місцями їх різні території.
    Л.В.Падалка вважає, що  головна битва відбулася на території, що пізніше увійшла до Кобеляцького повіту в районі сучасних Сокілки-Озера-Солошине-Перевалочна- Кишеньки-Орлик- Китайгород. Інші вважають, що побоїще було біля урочища Красна гора, під Кобеляками. Треті  переконані, що це відбулося під Побиванкою. Хоча з великою ймовірністю можна припустити, що тут відбувалися сутички вже  при відступі військ Вітовта.
    Важкі бої відбувалися  під сучасними  Великими Будищами, Опішнею, Міськими млинами , Більськом та Лихачівкою, де знайдено дуже багато кісток воїнів, зброї і насипана  так звана могила Вітовта.  В урочищах Скоро бір, Осняги, Саранове поле, в районі Більського городища теж знайдено кладовища могильники того часу. Отже можна вважати, що сутичок між Вітовтом  та  Єдигеєм була не одна, хоч вважається, що головна битва  у якій  війська Вітовта зазнали розгрому, відбулася 12 серпня 1399 року. Загинуло майже сто українських(козацьких), польських, литовських, німецьких князів різного рангу, в тому числі  20 великих князів.
    Шлях втечі з поля бою залишків війська Вітовта та Тохтамиша , розсіяними в різні боки, пролягав у сутичках з насідаючим противником землями нинішніх Полтавського, Котелевського, Новосанжарського, Кобеляцького та Кременчуцького районів і приніс чергове спустошення нашим землям, в тому числі  й долині між   Різничкою та Лузерею, де сучасні Полузерські хутори.
     З середини ХУ століття, намагаючись утвердитися в  землях, що контролювали  козаки,  великі литовські князі,  стали роздавати їх в тимчасове та довічне користування. 1430 року Вітовт подарував Полтаву, Глинські(нині село Роменського району Сумської області), та Глини цю на Ворсклі татарському мурзі Лександі  Мансурксановичу, котрий прийняв православ’я і став прозиватися  Олександр  Глинський..
      Протягом 1450-1586 року було зафіксовано 86 великих набігів татарів на Україну. Кожна навала ставала страшним лихом. Ординці підпалювали оселі, зганяли людей з усіх околиць до одного місця. Старих і непридатних до невільницької роботи вирубували шаблями. Немовлят  топтали кіньми. Бранців ділили між собою, прив’язували до коней  і тягли через степ у Крим. Знесилених добивали. В Криму в’язнів продавали в рабство. Чоловіків – на галери,  жінок – в гареми.  Втікачів ловили й виколювали їм очі.
     У 1482 році кримський хан Манглі-Гирей, під час війни з Литвою знову знищив усі фортеці по лівому березі Дніпра та Ворскли, і настільки спустошив ці землі, що перетворив її фактично на безлюдну пустелю.
     Але козацькі племена, що осіли на цих територіях,  вижили і цього разу.
                         


     Хутір Дмитренки, заснований козаками – запорожцями Дмитра Вишневецького  в 1554[8] році на місці зимівника, поблизу давнього поселення половецького  хана Гиргила(Гиргира, Гирги, точне ім’я невідоме)- хутора Гергелі та хутора литовського князя Претвича – Лелюхи  між двома  річками, що впадали у Ворсклу.
    Колись це була  кінно-продовольча база запорожців.
     Дмитренки –це лише один з  відомих в історії Полтавщини  Сенджарських (Полузерських)   хуторів , що тягнуться долиною річки Лузерки(Лузері)  так званим Полузеррям, до яких входило більше сорока козацьких поселень.
      Це колишні козацькі хутори та козацькі стани :  Андріївка, Білоконі, Більки, Бредуни,  Брижани, Бондури,  Браїлки, Васьки, Вісичі, Гергелі, Дмитренки, Жалії,  Марусичі, Мачухи, П’ятаки, Тарани, Матяші, Курилехи,  Калашники, Коби, Карпусі,  Твердохліби, Назаренки, Панченки, Плоске,  Карпусі, Сагайдачне, Самохвали, Скрилі,  Сліпці, Судівка, Стасі, Сулимівка,  Оборожні, Горіхівське(Орихівське) ,Поставні, Рахулі, Рудяги, Рукаси, Шевці, Шпортьки, Cкубії, Лузерки,  Лелюхи, Чередники,  Хабленки, Хапікали та інші, зниклі з карт і пам’яті)… Деякі з них , як наприклад нинішня Лелюхівка, Гергелі чи Мачухи, засновані ще так званими бродниками, уходниками, річковими козаками й пізніше  доселені осідлими запорожцями, котрі організовували довкруг Запорізької січі в недоступних місцях свої зимівники, мисливсько-рибальські та кінно-продуктово-збройні бази.
     З Полузерських хуторів, названих так тому, що розміщувалися вони по березі досить широкої й малодоступної в ті часи притоки Ворскли річки Лузері( на сучасних картах збереглась як  Лузерка-Різничка(насправді це дві різні паралельні річечки), місцева назва   з кінця ХУІ століття, перехрещена російськими картографами в «Полузєрьє», нині ця річка заболочена)  на своєрідному добре захищеному природою крутосхилами великому півострові між Лузерею та Різничкою( нині цю притоку Ворскли в різних селах неправильно називають, присвоюючи їй назву іншої, зниклої вже річки Лузері чи її частини -  Полузора, Полузерря, Полузір’я, Ворона, тощо), що протікала болотистою, облісненою долиною.
     Лузерка і Різничка  починалися в різних місцях, але приблизно за нинішнім  хутором Оборожні, в лісі, під Шпортьками,де й дотепер лишилися глибокі плеса і майже непрохідне болото,  зливалися в одну притоку Ворскли- річку Оборонну(перша відома її назва – Боронна).
    Нині болотистий потічок, що лишився від Лузері(Лузерки), від так званого Полузер’я(насправді – Полузерря, загальна  назва всіх хуторів по Лузері-Лузерці) ), тече під Дмитренками, Оборожними, повз Шпортьки , зливається біля Судівки з Різничкою й нині під назвою «Ворона» впадає у Ворсклу.
     Отже, Полузерря – це назва території в долині від Лелюхівки до Абазівки  та Решетилівки всіх козацьких хуторів.
   Полузорьєм(Полузір’ям) же назвали  вже чужинці-більшовики колишній хутір Більки, де почали заселятися при розкозачуванні.…
     З 1802 року  на зрусифікованих  вже картах Полтавської губернії  Дмитренки увійшли в  групу  Новосажаровскіх хуторів під загальною назвою – Полузєрьє, (по типу узагальненої назви групи  населених пунктів від річок, на берегах яких ці поселення розташувалися:  Поднєстровьє, Поворскльє, Поднєпровьє…)
     В дійсності , повторюсь, назва групи  Сенджарських, Новосанжарських, потім Полузерських хуторів походить від назви річки Лузерка. Хутори по ріці Лузері, по Лузерські хутори, або Полузерря з наголосом на літеру «е»... «Полузерье» - російськомовне трактування незрозумілої росіянам назви.
    Одна з перших виявлених  мною   друкованих згадок про Полузерські  хутори датується 1782 роком. Тоді констатується  приналежність земель на яких розміщувалися  Полузерські хутори військовому старшині Івану Сулимі. До нього ці землі належали ніби то полковнику  Якову Барабашу, якому Богдан Хмельницький , начебто, подарував їх, відібравши у князів Вишневецьких.
    Але фактично козаки-хуторяни не дуже то  визнавали над собою влади козацьких старшин після загибелі Дмитра Вишневецького та смерті його позашлюбної дружини, сербської княжни Лузерії Димитровіч ( в інших польських, литовських, турецьких, московських документах Диметри,  Диметріч, Диметрової,  Дімітрієвської , Дмитренкової тощо) та її дітей…полько-литовська та українська козацька знать при житті Лузерії Димитровіч-Вишневецької та її синів,  не виявляли особливого бажання  владарювати над ними , обмежуючись порядкуванням у довкружніх селах та містечках, тому  хутори Дмитра Вишневецького  українського князя, засновника Запорізької Січі, відомого в усній народній творчості, як Байда, котрого турки стратили в 1564 році, що  з часом  формально  перейшли в спадок одному з найзапекліших ворогів Богдана Хмельницького  і запорожців, нащадку Байди -- Ієремії Вишневецькому лишалися по смерті князя Дмитра і княжни Лузерії відносно незалежними острівцями козаччини, зимівниками –постачальниками коней, продуктів , збруї  Запорізької січі.
     До Хмельниччини ці хутори називались по різному: Козацькими хуторами, хуторами Дмитра Вишневецького,  Вишневецькими хуторами,  Дмитренками Вишневецького, хуторами Лузері, Дмитренками. Але Богдан Хмельницький, запеклий супротивник внука Дмитра Вишневецького -  Яреми Вишневецького у боротьбі за владу в Україні, після перемоги намагався зітерти з пам’яті українського народу  згадки про рід українських магнатів , князів Вишневецьких. Це, зрештою, йому вдалося. Але  піддати забуттю  відважну княжну, організатора  знаменитої Вдовиної сотні козачок, учасницю походів на Крим і морського походу на Стамбул – Лузерію Вишневецьку(Димитровіч) навіть Богдану Хмельницькому не вдалося. Він не наважився чіпати дружину й нащадків Дмитра Вишневецького. Більше того, сини його служили в розвідці Війська Запорізького і при Богдані.
     Річку під Дмитренками  після смерті княжни, яка померла в 1630 році у віці 92 роки, стали звати річкою Лузері, Княжою річкою, а згодом – Лузеркою.
     Поселення, що тіснилися по обидва береги Лузері,  стали називати  хуторами –зимівниками запорожців  по річці Лузері,  потім просто –  по Лузерськими, тобто - Полузерськими хуторами…Території , долину  річки Лузері називали Полузерря, згодом , як я вже писав, росіяни поширили цю назву й на хутори в долині, назвавши їх  по своему  - «Полузорье». Такою ця загальна назва трьох десятків козацьких хуторів і потрапила на окупаційні карти  Петра І.
      Але навіть в сучасних картах, наприклад карті Полтави та її околиць, проглядаються  справжні топоніми: річка , яку звуть Ворона(насправді цю частину річки, що текла під укріплення Оборонним, нині залишки хутора Оборожні, називали в давнину Оборонна, Боронна), на карті зветься Рєзнічка, а Лузерка названа Полузеркой(карта російська). Повторюю це вже в котре аби покласти край  перекрученої русифікації в різночитанні назв.
      За переписом 1859 року в хуторах проживало 309 жителів і було 42 двори, з них – 217 козаків  – у Дмитренках. В 1900 році в 70 дворах проживало 426 жителів. У 1910 році – 472 жителі. В 1926 році на території  з  в котре вже, тепер більшовиками-євреями перекрученою  назвою, Полузірської сільради в 13 вцілілих хуторах проживало в 673 господарствах 3 401 житель.
     Станом на 1 січня 2006 року, в селі Дмитренки було 357 жителів, у так званому Полузір’ї( колишніх Більках ) – 297 жителів, у с.Бондури- 36.
     Дві третини жителів цих уцілілих козацьких хуторів – переселенці з Росії, Молдавії, Західної України, Білорусії…
     Три четверті вцілілих козаків за походженням – жінки, найстаріші з 1912-1914 років народження.
     Всі інші козацькі хутори і села протягом 1920-1939 років знищені  більшовицько-єврейськими окупантами. Нині робиться спроба змести з лиця землі і найстаріше козацьке село в окрузі – Дмитренки.
     На початку  2006 року зникла й табличка з позначенням с.Дмитренки, на її місці  з’явилася нова, з назвою  неіснуючого «Полузір’я».
     Назва Дмитренки зберігається поки що на картах, в територіальному поділі сільради , телефонних довідниках, в документах на житло і  паспортах корінних жителів села, що  тут народилися. Та й то здебільшого  тепер місцем народження вказують міфічне  «Полузір’я». І це тоді, коли на згадуваній же мною карті нанесено аж два хутори Дмитренки- новий і старий.
     Історія Полузерських хуторів тісно пов’язана з історією Старих і Нових Санжар. Від Дмитренок до Нових Санжар –13 кілометрів. Селище розміщене на березі Ворскли в 36 кілометрах від Полтави.
    Перша літописна згадка про «Санжаров», очевидно це  нинішні– Старі Санжари,  датується 1636 роком. Назва Санжари походить ніби то від тюркського(татарського) «санчаров» -- брідок, мілка вода, урочище. Але мені зустрічалися й інші транскрипції назви: сенджарів, сенджари, санджари, тощо…Достеменно відомо, що саме між Старими і Новими Санжарами Ворскла має мілководдя, зручне для  кінної переправи, що й використовували спочатку татари і козаки, а згодом – чумаки.
     Заснування Старих і Нових Санжар  польські історики приписують польському шляхтичу Козаковському. Та немає сумнівів, що ці поселення існували ще задовго до з’яви тут польської шляхти. Життя на обох берегах Дніпра і його притоках безсумніву існувало дуже давно. Тому що предки козаків – скіфи, поляни, половці , кіпчаки, обжили ці території дуже давно.

До того ж версія про втікацько-холопське походження козаків , нав’язана нам  германськими, російськими та єврейськими істориками, не витримує критики. Козаки – це  рід, плем’я, народ, а не збіговисько розбишак, як втокмачували й втокмачують нам інтерпретатори історії від Мойсея. Та про це пізніше.
     …Перша згадка про Старі Санжари як сотенне містечко зустрічається в листі Полтавського полковника Кирила Пушкаренка до царя  російського Олексія  Михайловича 15 березня 1659 року. Але поселення це дуже давнє. Тут були, як зазначають історики,  кочів’я  і переправи скіфів, половців. Неподалік зводили свої фортеці римляни(Греко-Павлівка).
     Цікаві спогади про Полтаву, Старі й Нові Санжари залишив російський академік В.Ф. Зуєв, котрий в 1781-1782 роках мандрував від Санкт-Петербургу до Херсону й вів щоденникові записи. І хоч в його записах є цілий ряд неточностей, як наприклад те, що Полтаву заснували польські козаки, та все ж вони варті нашої уваги. Аби не переказувати, зацитую окремі фрагменти записів Зуєва мовою оригінала:
      «… Подъезжая к Сенжаровской крепости, косогор, которым мы еще ехали, стал понижаться, а с левой стороны за вышеописаной долиною подходил к нам новый, такой же. Коих оба против Сенжаровской крепости рассыпались в песчаные бугры, нарочито пространство занимающие.».
      Долина, і балка про яку згадує мандрівник, за уточненням сучасного полтавського археолога Олександра Супруненка, це ніби то долина нині річечки Говтвянчик, правої притоки Ворскли, яка в районі сучасних  сіл Мачухи і Великі Вільшани досягає 70 метрів глибини від рівня навколишнього плато. Але насправді мова йшла швидше про Полузерську долину.
       Сенжарівська фортеця в нотатках Зуєва – Новосанжарська фортеця ХУІІ століття, залишки якої були ліквідовані на початку ХХ століття. Фортеця знаходилася на підвищенні другої надзаплавної тераси правого берега Ворскли. Одні з її воріт за О.Супруненком, розташовувалися на розі сучасних вулиць Леніна і Жовтневої, якими  фактично й обмежувалася фортечна територія. Центральний в’їзд до фортеці, можливо. Був у верхній частині городища – Замку, від Старополтавської дороги. Частина Замку зруйнована яром і кар’єром цегельного заводу, вся інша площа колишньої Сенжарівської фортеці нині забудована.
      В 1991 році на одному з городів жителя Нових Санжар було знайдено залізний листоподібний наконечник до списа  і залишки некрополя козацької доби. На території Замку археологом О.В. Сєровим  виявлено нашарування давньоруського часу(ХІІ-ХІІ ст.).
      Смуга пісків, про які згадує Зуєв – піски третинного  періоду, що проходять через сучасний Новосанжарський район по лінії сіл Писарівна-Мала Перещепина-Клюсівка-Нові Санжари-Зачепилівка. Нині вони здебільшого заліснені.
       «…Сенжаровская  крепость, или как ее здесь называют , Станицею, величиной представляет хорошую слободу, стоит между рек Ворсклы и Полузерья, обеих нарочитых речек, но по причине многих заливов, озер и мельниц, во многих местах обмелелых.  Строения в ней хоть и рассеянные, однако хорошие, с наружи выбеленные. В крепости пять церквей и подле устья реки Полузерья земная крепосца с высоким валом, с проездами и рвом. Домов всех полагают 760, в коих жителей военно-служащих и отставных Малороссиян более 250 душ, прочие суть государственные поселяне, также из Малороссии числом более 3 500 душ. Сенжарами называют два местечка, одно новые, а другое старые Сенжары. Оба прежне составляли токмо станицы, но ныне, при новом учреждении губернии Новые Сенжары сделаны уездным городом Новороссийской губернии.
       Уезд его простирается в длину от Юго-Запада к Северовостоку и заключает в себя 354 815 десятин земли, из коих пашенной около 213 000 десятин, а прочие под лугами, лесом и неудобная. Земля хотя плодородная, однако малонаселенная и состоит по большой части из пустошей, ибо во всем уезде считается только четыре местечка, восемь сел и девять деревень, в коих во всех не с большим 6 400 домов, а жителей 17 470 душ, наиболее государственных поселян и владельческих поданных, всех из малороссиян. Новосенжарский уезд граничит с Харьковским намесничеством, Полтавским и Кременчугскими уездами и Азовской губернией.
       Из Сенжаровской Станицы спустились мы к реке Полузерья, коея  многие заливы переехали мы бродом, а самую реку после мостом. Левый берег был положе, нежели правый, на который когда мы поднялись, то поехали прямо в степь на Запад, а он простирался прямо на полдень, где еще в видимом расстоянии поворачивает также к Западу мысом, на котором стоит местечко Белики и от нашей дороги в 12 верстах через Белики идет большая дорога на Катеринослав…»
      З наведеного вище уривку видно, що Старі та Нові Санжари в 1781 році ще зберігали давні козацькі традиції й називалися станицею, так козаки називали  свої більші ніж хутори поселення(села). Бо на відміну від селян, котрі «селилися» в чиїсь поселення, козаки «ставали станом» на землях, як господарі.
      В описі згадується річка «Полузерья», знову ж таки в російській транскрипції. У примітках-коментарях  В.Мокляк називає її «Полузір’я» і навіть «Полузерря», саме так, з двома «р», це вже двічі перекручена українська транскрипція російської назви території по річці Лузері(Лузерці) – «Полузерья» й очевидно походить «від по Лузеря...» Очевидно, ще раз повторюсь, йдеться про річку яка  в районі Полузерських хуторів( від Лелюхівки до Абазівки) звалася місцевими жителями вже  з ХУІ століття річкою Лузерею( річка Лузеря,  Лузерка). Згадана  і ще одну назву річки – «Ворона», в дійсності ж є така версія, що це ніяка, вибачте,  не ворона,  а « Воронна», від колись  великої кількості на її поворотах «воронок», «вирів», «водоворотів». Старожили знали ще одну назву річечки – Боронна, Оборонна, від неї хутір –Оборонний,  потім – Оборожний.
      Укріплення Нових Санжар були зруйновані більшовицькими окупантами в 1920-1930 роках  з наміром зітерти в пам’яті новосанжарців  славетну добу козаччини.
     Старі Санжари ( Сенжари, Сенджарів) розташовані  за 17 кілометрів від Нових Санжар  на правому березі Ворскли. Царські історики ( за М.Максимовичем) приписують засновництво обох козацьких станиць польській шляхті. Засновник Старих Санжар ніби то Косіковський, а Нових – А.Казановський в ХУІІ столітті. Насправді ж обидві станиці засновані були задовго до цього. Варто лише згадати, що на їх місці були у свій час монгольські форпости, татарські фортеці, що охороняли броди, переправи. А вони теж виникли не на пустому місці а на старовинних городищах давньоруського часу.
      Полузерські хутори й в тому числі Дмитренки  Вишневецьких залишилися поза увагою В.Зуєва, оскільки його шлях був далі  на Марківку, Козелевщину, Омельникта Кременчук.
     За переписом 1859 року , тобто  всього через 78 років після подорожі академіка Зуєва, в 693 дворах  тільки Старих Санжар було 4 636 жителів. Що, на мій погляд говорить на досить неточну статистику  станиць і хуторів, наведену російським мандрівником.
      В 1910 році у селі Старі Санжари з 20 довкружніми хуторами було 5 757 жителів, що проживали у 1092 дворах. Ймовірно, що сюди вже  відносилися й Полузерські хутори.
     На картах Боплана вже є Санжарів Новий Черкаського староства. 1653 року слобідка Нові Санжари згадується у складі Полтавського полку. Після Переяславської ради 1654 року російському царю в Нових Санжарах присягали отаман, писар, війт. 101 козак і 50 міщан.