BAYDA
Family site
Суббота, 29.07.2017, 13:56


                                                                 Фамильный сайт Байда
                                                                                                                                         Статьи

Приветствую Вас Гость | RSS
Категории каталога
Всё о фамилии Байда [52]
Происхождение, история, люди и многое-многое другое
Я - Байдак. А я - Байдала... [4]
Все о родственных фамилиях: люди, история, генеалогия...
Байда-Вишневецкий [8]
Происхождение и значение фамилий и имен [46]
Генеалогия [7]
Мировоззрение [10]
Характерники [5]
Этимология [11]
Значение и происхождение слов и выражений
История [37]
История казачества [22]
ДНК. Генетика [8]
Краеведение [4]
Наше творчество [4]
Интересное [13]
Разное [1]
Все, что не вошло в другие разделы
Do we live in the Matrix? No, it's even cooler ... [8]
Section is an illusion, maya, the Indian-Maya, the simulation, etc.

Меню сайта

Наш опрос
Знаете ли Вы свою родословную, хотя бы до прадеда, включительно?

Всего ответов: 1475

Главная » Статьи » История казачества


ДМИТРЕНКИ – КОЗАЦЬКИЙ ХУТІР. Ч.1
.
                                               «…покажем, що ми браття – козацького роду.»
                                                                                   З Гімну України

    ІСТОРІЯ давнього козацького роду ДМИТРЕНКІВ,  козацького хутора ДМИТРЕНКИ ,  ПОЛУЗЕРРЯ, як території по долині річки Лузерки(Лузері) та ПОЛУЗЕРСЬКИХ(Санжарських) хуторів з найдавніших  часів написана для нащадків цих родів, що донині проживають  у  селі Дмитренки Новосанжарського району Полтавської області та всіх нинішніх та майбутніх козаків розкиданих світом, родом з Полузерських хуторів,  збережена родом Дмитренків і відтворена  головним отаманом Козацької   громади  Полтавщини Юрієм Дмитренком в осінь 7514(2006) року в ставці Головного отамана станиці Дмитренки.
             

                                   ЗАСПІВ

     Коли мені виповнилося 13 років батьки подарували мені книжку Володимира Голобуцького  «Гомін, гомін по діброві» , Історичні розповіді про запорозьких козаків з малюнками А.Базилевича. Тоді  й розповів мені батько, що  вони з матір’ю – козаки  по обох родових лініях в шістнадцятому поколінні, а я відповідно- покоління сімнадцяте з відомих їм.
     Книга Голобуцького була моєю першою книгою про козаків. Батько, щоправда, натякнув мені, що  в цій книзі не все пишеться так , як було на справді.
    Особливо батька обурювало як історик трактував  походження козацтва та постать Дмитра Вишневецького. Через багато років я зрозумів, чому це так нервувало батька, бо рід наш за його переконанням тягнувся від козаків Вишневецького, а можливо й від самого князя, та й  живемо ми в його  хуторі.
     На роки мого дитинства припала хвиля українізації, було видано багато книжок про козацтво, і батько зібрав чималеньку бібліотеку з творів  Володимира Голобуцького,  Дмитра Яворницького, Шаповала, Михайла  Старицького, Зінаїди Тулуб,  Пантелеймона Куліша,  Володимира Малика, Романа Іваничука, Василя Шевчука, Спиридона Добровольського, Романа Чумака, Гната Хоткевича, Івана Ле та інших авторів. Всі ці книги я перечитав і не раз у різному віці. Та на багато запитань, що в мене виникали, відповіді я не отримав.

            Історія мого роду,  відстежена й збережена моїми предками по лінії Дмитренків  з  середини 16 століття, невіддільна від історії українського козацтва та   полтавського краю, які мають набагато давнішу історію.
     Щонайменше більше п’яти століть живуть на Полтавщині на одних і тих же землях в хуторі Дмитренки в Полузерській долині  зболотнілої нині  річки Лузерки( Лузери) нащадки запорозьких козаків на  прізвище Гергелі, Дмитренки та Оборожні.
     Нині це величезна родина, що об’єднує у велике родове   коло  тисячі козаків, які  походять  з Полузерських козацьких хуторів серед яких і Дмитренки, найбільший з вцілілих   Полузерських(Санжарських)  хуторів , заснованих козаками  гетьмана Хортицької Січі Дмитра Вишневецького .

    Хотілося, аби  кожен член родини Дмитренків, Оборожних, Гергелів, Козубів, П’ятаків, Жаліїв, Коркішків, Бредунів, Брижанів, Вісичів, Марусичів, Більків, Скрилів, Лелюхів, Шпортьків, Шевців, Таранів, Кобів, Чередників, Хабленків, Матяшів, Рукасів, Калашників, Карпусів, Сулим, Назаренків, Білоконів, Різників, Порохів,   Бутків,  Панченків,  Штепів, Петрушків, Ревазів, Стасів, Склярів, Тимошенків та інших родин Полузерря ( Полузерської долини) сучасного й наступних поколінь знав  звідки пішли його предки і хто є він сам на землі полтавській..
     Заради цього довгі роки я збирав матеріали, спогади, свідчення…

 КОЗАКИ, як народ.

     На території колишньої Російської імперії козаки були одним з найбільших слав’янських народів імперії. Аби не бути голослівним відкриємо хоча б  частину третю «Географію Російской імпєріі за останнім її переділом»  Євгенія Зябловського, видану 1802 року на сторінці 3, де йдеться про  населення держави. Читаємо :

 «І. НАРОДИ СЛАВЄНСЬКІЄ:

1) Россіянє, ведучий народ в російській державі, живуть повсюди в Росії;
2) Козакі, як суть:
а) донськіє, що живуть по обидва боки Дону, починаючи від Воронежу до Азовського моря по Донцю, Мєдввєдіце, Хопру і Базавлуку.
б) Грєбєнскіє або Тєрскіє Козакі, живуть по Тереку.
с) Волжскіє Казакі, живуть по Волзі між Астаханью і Царіциним.
d) Оренбургскіє Козакі або Уральські, їх поселення простилаються по Уралу, починаючи від Вєрхоуральской до Гурьєва.
е) Сібірскіє Козакі по різним укріпленням Томскої, Тобольской, Іркутской губерній.
г) Малороссійскіє Козакі, складають значну частину жителів Кієвской, Черніговской, Полтавской, Слободской –Украінской губерній.
в)  Бугскіє Казакі, що живуть по річці Бугу в Херсонской губернії.
h) Черноморскіє Казакі по нижній частині Кубані і по Азовському морю, особливо на острові Тамань.
3) Полякі…
  ІІ. НАРОДИ ЛАТИШСКІЄ….
  ІІІ. НАРОДІ НЄМЄЦКІЄ… і так далі.

     Не важко помітити що так звані малоросійські, бугські та чорноморські козаки – це   УКРАЇНСЬКІ КОЗАКИ, які за своєю кількістю складали абсолютну більшість жителів окупованої Російською імперією  території України.
    Імперські російські історики та географи без усяких сумнівів визнавали КОЗАКІВ  слав’янським  народом. Більше того, одним з провідних народів  Російської імперії.  Відомий російський письменник Лєв Толстой відверто констатував , що Росію створили саме КОЗАКИ.
     Цікаво, що в т.ІУ « Історії Государства Російского» знаменитого російського історика Карамзіна про козаків, саме як народ, відмінний від «руських» сказано буквально таке: « Звідки пішло козацтво, точно невідомо, але, в усякому разі, воно давніше Батиєвого нашестя в 1223 році.  РИЦАРІ ці жили ОБЩИНАМИ, не визнаючи над собою влади ні ПОЛЯКІВ, ні  РУСЬКИХ, ні ТАТАР. До них то й тікали московські люди, яких притіняли воєводи й поміщики. (виділено мною.Ю.Д-Д.».
      Ще раніше, в 1732 році,   І.К.Таубер, ад’юнкт Російської імператорської Академії наук, писав «…Козаків можна вважати за древній … і за добре організований( «ізрядно учрєждьонний») НАРОД.
      Французький академік Жан Саван : « КОЗАКИ – ДРЕВНІЙ НАРОД, який бере свій початок від печенігів, котрі вийшли в 884 році з Туркестану, а потім розселилися між Доном і Дніпром, до яких згодом приєдналися Новгородці й Псковічі…».
      Піссо(Франція): « Козаки, це войовничий НАРОД, що змушував тремтіти ПРОТЯГОМ ВІКІВ  Польщу, Татарію(Крим) і Отоманську імперію.»
      За найгрунтовнішим дослідженям «  Давня історія козацтва» Євгена Савєльєва, російського історика, видрукуваним в 1915 році в Новочеркаську, козаки, «..як хвацькі кіннотники з піками та шаблями на суші, й відважні мореплавці , будучи передовим оплотом великого русько-слав’янського племені, були відомі, під тим чи іншим іменем, в сиву давнину, за багато віків до Різдва Христового…Козаки жили майже в тих самих місцях, де  й нині( тобто на 1914 рік, авт..). В ХІІ столітті до різдва христового на 30 кораблях з берегів Дніпра, Дону і Дністра козаки ходили на захист Трої, потім частина їх проникли в Італію під іменем геов-русів, а пізніше заснувала Рим. Починаючи з УІ віку до Різдва Христового і до ХІІІ століття після Різдва Христового козацтво наводило страх на персів і мідян, греків та арабів, боролося з татарськими ордами і врешті-решт лишилося переможцем над всіма своїми багато чисельними ворогами…»
      Карамзін: «…торки берендеї звалися  черкесами, а також козаками. Деякі з них не хотіли коритися ні монголам, ні Литві, жили як вільні люди на островах Дніпра, огороджених скалами, пнепрохідним очеретом і болотами, приймали до себе багатьох руських втікачів від пригноблення, змішувалися з ними й під іменем козаків склали один народ, який зробися зовсім руським…Козацтво на південних окраїнах нинішньої(часів Карамзіна, Ю.Д.)   Росії було відоме до нашестя Батия, в Х столітті воно виступало в театрі історії то під іменем торків і берендеїв, то черкасів і просто казахів або козаків.».
      Євген Савельєв: «…Туземне християнське  населення на берегах нижнього Дніпра, Дона , Кубані, Аховського моря при занятті південноруських степів монголами залишилося у великій кількості. При віротерпимості татар, керованих західними християнськими католиками-агентами Папи римського, вони вільно сповідували свою прадавню православну віру і їх свящекнники відкрито здійснювало при полках навіть в ханській ставці християнське богослужіння. Населення це було слав’яно-руським( читай –українським, Ю.Д.) – алано-ази, названі Рубруквісом «народом особливим».
      « На Кубані й Дніпрі, на службі у великих руських князів народ  цей звався чорними клубуками(чорними шапками) або козаками. І, нарешті, ці вільні люди ходили на службу до руських удільних князів, інші  служили татарським ханам, в їх охороні, а у військах представляли передову кінноту.»
      Грецькі історики стверджують, що  скіфи, готи, сармати, половці, касаги, чіги, гети, роси та інші приазовські народи, тобто алани-ази,  каймаки, казахи чи козаки, черкаси, перейняли від татар   звичаї, мову і одежу, служили у їхніх військах і вивели монголо-татар на найвищу ступінь слави. Але не зважаючи на це, козаки залишили недоторканими свою давню православну грецьку віру, свій тип, свої антропологічні риси, в більшості своїй не схожі ні з росами, ні з татарами, тобто свої,  козацькі – народу особливого.
      Чеський дослідник козацтва, воєнний історик, Станіслав Ауський досить своєрідно пояснював «ЗНАЧЕННЯ поняття КОЗАК»:
      « Козак – це людина вільна, яка не має ніяких зобов’язань перед суспільством, окрім військової служби. Його основним призначенням була охорона кордонів і воєнна служба в кінних військах. Козак ніколи не був селянином. Окрім участі у війнах, набігах, він харчувався охотою, солеварінням – словом тим, що давала природа.
      Козацькі поселення у східних слав’ян знаходилися в Запоріжжі, вздовж рік Дон , Кубань і Терек, в гірських районах Кавказу та Південного Сибіру. З кінця ХУ віку козаки починають організовано селитися на лівонському(литовському) кордоні в Білорусії, а з ХУІ століття – вподовж південного кордону Московської Русі.  Козацтво втрачає незалежність і потрапляє в кабалу тільки в 1920 році, після кінцевої поразки молодої російської демократії.»
      Мені, як етнічному козакові, приємна певною мірою виправдана романтизація історії мого народу. Але, здається мені, все набагато простіше, ніж намагаються його подати історики.
      Відомо, що життя на Землі зародилося з води й розвивалося біля води. Не будемо вдаватися в теологічні чи наукові пошуки відповіді на питання де взялася земля і вода. Повіримо вченим на слово.
      Відповідно й люди в сиву давнину, як і тепер, зрештою, намагалися селитися біля  прісної, придатної до  пиття води  річок, озер.
      Так звана Велика чорноземна долина, що розстелилася від Гімалаїв, Кавказу до Карпат у часи становлення людства була гарним місцем для життя багато численних племен первісних людей.
      Слід зазначити, що така долина на Землі була не одна, тому цілком ймовірно, що  аналогічно розвивалося життя і в інших подібних місцях. Але оскільки  нинішня республіка Україна, Полтавщина та й, зрештою наша Полузерська долина знаходиться саме в  цьому чорноземному коридорі, то мова йтиме саме про цю місцину.
      Якщо вірити археологам та історикам, первісні племена , які жили тут, спочатку займалися збиранням ягід, плодів, грибів,потім, перетворивши палицю й камінь на знаряддя вбивста, розпочали полювання, згодом, приручивши диких кіз, почали їх одомашнювати й випасати в стадах по мальовничих долинах .
      Ті ж часі камінь, палиця та відбитки різних слідів на вологому грунті чи снігу породили в наших предків спочатку предметне, згодом -  знакове, а пізніше й буквенне(літерне)  позначення подій, звуків, пізніше - слів та думок.
      З виникненням  зачатків мови  до людини прийшло самоусвідомлення себе, як особистості. Людські племена почали себе якось відрізняти від інших. Спочатку на примітивному рівні : свій – чужий, згодом – по лінії батьків(роду), родичів. Власні назви стали присвоюватися й чужим, ворожим та дружнім(союзним ) племенам.
      Очевидно саме на цей період припадає початок  виникнення назв та самоназв різних родів, племен, згодом – народів.
      На переконання історика Є.П.Савєльєва, наприклад, «…греки й римляни давали багатьом слав’янським племенам свої, довільні прозвища, в основу яких клали або ж місцевість, або ж зовнішність, суворість у війнах, рід занять чи образ життя. Від цього в прадавній історії накопичилося сотні зайвих, нічого у етнічному відношенні не значущих, але подекуди раз-по-раз згадуваних і в наш час серед справжніх назв тих племен…
      Прадавніх жителів східної  Європи, берегів Азовського та Чорного морів…греки називали загальним іменем  СКІФИ й ділили їх на кілька племен…серед яких найвідоміші: саки,парфянє, дави, масагети, варки, урки, гирки,сколоти, сармати…
      Відповідно, назва «скіфи» не було родовою назвою цього нарорду, про що пише й Геродот:»Загальна назва всіх скіфів, за іменем їх царя – СКОЛОТи.  Скіфами назвали їх еліни. Перси назвали це народ – саками.»
      Можна й далі наводити безліч прикладів того. Як одне й теж плем’я чи народ його сусіди чи вороги називали безліччю різних імен. Так , сарматів ще називали яригами, аланами, рос-аланами, роксоланами… І так далі.
     У розрізі вище сказаного наведу одну із версій походження назви «козаки», почуту в Полузерських хуторах від мого двоюрідного діда Микити Дмитренка, котрий, як і всі  в нашому роду,був гордий своїм козацьким походженням.

      Так от, коли мені було сім років, я жив у діда по материній лінії  Степана Марковича Оборожного в хуторі Оборожні( з трьох років), часто ходив у гості в сусідній хутір Дмитренки, де в чи не кожному дворі мав родичів по батьківській лінії. Найбільше любив бувати у діда Микити, величезного,  як мені тоді здавалося, могутньої статури  козарлюгу з пишними козацькими вусами. Він згрібав мене своїми великими русищами, садовив на коліна, примовляючи: « То що , козаче, знову прийшов на коні покататися?». Від чого в мене завжди завмирало серце, а раптом дід Микита цього разу мені відмовить?  Та цього ніколи не було. Ми йшли до конюшень на цій же вулиці й мене садовили у сідло на якусь мирну стареньку конячину, проводили кілька разів її двором. Іноді мій дядько, молодший батьків брат Яків чи дядько Іван по материній лінії дозволяли мені пасти з ними овець. І тоді я не злазив з  клячі цілий день. Навіть на обід в хутір їздив верхи.
      Ключові слова у цій моїй розповіді – « вівці», точніше – «кози» та «коні».
      Якось я став свідком суперечки діда Микити з його сусідами про  те , звідки походить назва «козаки». Тоді мені запам’яталося, що суперечка йшла чомусь довкола овець та кіз. Дід Микита казав, що козаки – це пастухи кіз, а його опоненти переконували, що слово це в перекладі з польської означає, «швидкий, як дика коза», треті запевняли, що «козак» - це  «вільний чоловік».
      Три роки  по тому, прочитавши книгу професора Голобуцького про козаків, я запитав батька, що ж насправді означає слово «козак». Пригадав слова діда Микити. Запитав, до чого тут «кози». Страшенно не подобалася мені така версія романтизованого Голобуцьким мого народу.
      Батько засміявся і пояснив, що слово «козак» нашою давньої, забутою вже мовою, означає дійсно приблизно таке : «той, що пасе кіз», «пастух кіз» « старший пастух». Чому приблизно, бо в прадавній козацькій мові слова не мали таких точних значень, як в сучасних мовах. Ледве не кожне слово були багатозначними, з різним змістом. «Отарман(отаман)», наприклад,це   і « старший над пастухами»  і «власник отари»  і « той, що веде отару» і просто «старший чоловік».
      Пізніше батько пояснював мені, що ми , козаки, дуже давній народ. Походимо від одного з роду племен осілих у Полузерській долині  кочівників, що приручили у свій час диких кіз та випасали їх, а пізніше –вівці та коні.
      Необхідність охороняти отари від звірів те недружніх племен, потреба захищати від посягань інших кочовиків  територію пасовищ, виробила у мирного загалом племені необхідність мати добре начену й безстрашну сторожу. Так з’явилися верхові козаки озброєні списом, луком, згодом –мечем, шаблею, котрі збройно захищали свою родину, своє плем’я, свою отару, пасовище.  Так у осілих  козаків  з’явилися території, землі, яких вони більше ніколи добровільно не залишали.
      Якщо відбувалося перенаселення  украйн( відвойованих територій  козацькою мовою),  тоді частину молодих родаків відправляли заселяти нові території. Коли земель стало не вистачати, їх стали відвойовувати у слабших племен.  Так з мирних скотоводів гартувався войовничий народ.
      Історія козаків, як й інших мисливсько-скотарських племен у подібних регіонах,  розвивалася як історія боротьби колишніх кочівників за пасовиська, землю,  постійну території.
      Я довідався, що отара, це стадо кіз чи овець, «табун» - стадо коней,  «табман» - пастух коней», «вівман» - пастух овець, «кошари» , «коші» - це плетені(як тин) загони для овець. «Кошовий» - це сторож кошари. «Гетьман»- «той, що веде вперед», «той , що йде попереду отари». «Курінь»– це зимова кошара з дахом , що опалювалася багаттям розведеним посередині, дим виходив(курив) через отвір вгорі.. «Курінний» - сторож куреня. «Стрижак» - дворічний кінь. Та ще багато інших слів, значення який забув.
      Але моя мама, Ганна Оборожна, як виявилося пізніше, записувала значення цікавих на її погляд козацьких слів. Жаль, що робила це не регулярно. Але сотню слів таки зберегла.
      Особисто мені подобаються  більш романтичніше версії походження слова»КОЗАК», але з мого боку було б просто не чесно замовчати версію хуторян-земляків. Можливо вона зовсім не наукова, але, в  усякому випадку, зрозуміла.
      …Саме слово «козак» сучасні історики  й дотепер інтерпретують по різному. Очевидно воно дійсно мало багато значень. У цьому нарисі ми будемо розглядати термін « козак», як ознаку приналежності до  козацького народу, національність..

      …Історія козацького народу  нараховує кілька тисячоліть. Спроба значно «омолодити» наш народ і вести його історію то з ХІУ –го, то  з ХУ-го і навіть з ХУІ-го століття, є не що інше як нахабна фальсифікація.
       Провокативна  і примітивна по суті своїй ідея утвореня  козаків  « з біглих холопів»  підкинута нам російськими істориками германського походження часів Петра І, коли розпочалася політика знищенні козацького народу..
      Прийшовши до влади в Росії  1917 року, навчені історичним досвідом єврейсько-руські більшовики, найпершим з усіх народів колишньої царської Росії почали ВИНИЩУВАТИ КОЗАКІВ, як єдиних здатних по справжньому чинити їм опір.
      Якщо ж бути об’єктивним, то й без особливих зусиль навіть  у творах заангажованих дослідників можна простежити справжню історію багатородового й неординарного козацького народу.
      Для цього треба забути все те, що понаписували й наговорили нам про козаків, українців, росіян, білорусів та інші народи одурманені  іудеями російські,  єврейські, «малоросійські» та проросійські історики, котрі насправді були , хто з власної волі, хто по дурості,  істориками на замовлення.
       Козацький народ  під своїм власним іменем - КОЗАКИ, відомий із давніх давен, щонайменше з ХІІ століття,  й проживав, як і його попередниким,   не тільки у  Північному Причорномор’ї,   долинами Дніпра та його приток , а й долинами інших великих рік того часу  практично в усі так звані історичні періоди.

  ДАВНІ ЧАСИ

     Поселення людини відомі на території сучасної Полтавщини за часів доби пізнього палеоліту. Археологами виявлено 16  місць поселень того часу, в тому числі в Новосанжарському  районі  на території сучасних Нових Санжар, Зачепилівки, Перещепини, Нехворощі.
      Густо заселена територія сучасної Полтавської області  була вже в період неоліту(6-4 тис. років до нашої ери), в часи існування зрубної культури та культури багатоваликової кераміки, коли наші пращури будували житло вже з дерева, очерету та глини. Зі зброї використовували списи, дротики. Археологами виявлено більше 60 таких поселень по обидва боки Дніпра та його приток – Сули, Ворскли, Псла.
      Долина між великими тоді річками, яку ми називаємо  Різничкою( ще й дотепер  її в різних місцях  називають Ворона, Полузора, Полузір’я, Полузерка і ще бозна як)  і зниклою практично річкою  –Лузеркою( нині на її руслі каскад боліт під Дмитренками), що обидві впадали у  прадавню  Ворсклу по берегах якої росли змішані  ліси, вже тоді  була добре пристосована для життя. Тому існує велика ймовірність, що перші поселення на місці   Кобеляк, Нових та старих Санжар, Решетилівки, Полузерських( Санжарських ) хуторів  теж було заселене,оскільки тут були поруч вода(дві річки й озера), очерет(болота), і глина,  порівняно легко можна було роздобути і звіра і рибу.
      Широка  родюча долина між  річками, які  вже  за часів Козаччини, десь після  1640 року ,  назвали: одну --  Різниковою річкою,  ще пізніше  річкою,  де була велика різня козаків з татарами - Різничкою,   другу --  Полузерою,  дозволяла вже в У віці до нашої ери займатися тут  не лише мисливством та рибальством, а й примітивним землеробством.
      Наявність тут так званої сизої гончарської глини дало можливість розвинутись гончарству. І хоч вироби первісного гончарства, як показали розкопки під Новими Санжарами, були примітивні, щось на зразок горщика, з їх появою розвилася ямково гребінчаста культура, а  мисливці винайшли лука , прадавні рибалки отримали  волосяні сітки і  вудочки з кістяними крючками й змогу рибалити з під криги взимку.
    В добу міді(енеоліту, 403 тис. роки до н. ери) на Полтавщині проживали племена Трипільської землеробної та середньостогівської культури[1]. Назви пішли  від села Трипілля та  острова Середній Стог на Дніпрі поблизу Запоріжжя, де вперше знайдені рештки  поселень цих племен) .
     На терені нашої області теж відомо більше 20 таких поселень. Одне з найвідоміших відкрите полтавським істориком-археологом Олександром Супруненком у селі Ливенське Новосанжарського району.
      За міркуваннями істориків, територія сучасної Полтавщини   ще за доби міді вважалася одним з найкращих місць для проживання. В цей час наші предки значно розвинули гончарство, почали обробляти мідь і виготовляти з неї зброю, знаряддя праці,  прикраси. Є припущення , що саме в ці часи винайдено колесо. Значного розвитку набуло скотарство й землеробство. Окрім корів  були приручені  дикі коні, яких використовували для їзди та перевезення вантажів й розвинулось конярство.
      Існує версія, що саме здійснюючи весняно-літній випас коней, овець, кіз,  середньостогнівські[2] племена  просувались в місця пізніше названі Диким полем, зимували там, де заставала їх зима, зводячи так звані зимівки[3]. Були такі зимівники, вочевидь, і  на території нинішніх Полузерських хуторів.
      Середньостогівські племена  для захисту  своїх пасовищ від інших племен мали кінноту, озброєну з допомогою списів, дубців, луків, молотів-клевців з рогу,  бронзових, сокир. Але  вони ніколи ні на кого не нападали й тільки відстоювали свої  пасовища. Ці племена підтримували дружні стосунки з трипільськими[4] родами, які вели осілий спосіб життя й займалися  окрім скотарства ще й землеробством.
      З доби бронзи, що тривала майже тисячу років( дві тисячі років до н. ери) на Полтавщині виявлено більше  сотні пам’яток цієї епохи. Серед них і Кургани неподалік Нових Санжар. Досить заселені того часу були землі  сучасних Кременчуцького, Кобеляцького, Решетилівського, Новосанжарського , Полтавського  районів. Знову ж таки переважно по берегах великих і малих річок та озер.
      Від Залізного віку на терені області збереглося 187 пам’яток.  У Скіфський період(УІІ ст.. до нашої ери)  досить широко представлений на Полтавщині поселеннями, курганами та могильниками.  Пам’яток скіфсько-курганської культури відомо нині 49. Найвідоміше серед них Більське городище в Котелевському  районі, найвідоміше в Європі городище часів скіфів.
      З тих давен збереглися дотепер кургани поблизу села Мачухи і Пожарна Балка Полтавського району. Немає сумнівів, що скіфи(козаки) жили й між річками Різничка та Лузера.
      Ось як Гіппократ (близько 460 - близько 370 років до н.е), давньогрецький вчений, пише про  умови життя і звичаї наших далеких пращурів:
      » В Європі є скіфський народ …який відрізняється від інших народів. Назва його савромати. Жінки їздять верхи, стріляють з луків і кидають дротики, сидячи на конях, і б’ються з ворогами, поки вони дівчата, а заміж вони не йдуть, поки не заб’ють трьох ворогів, і оселюються жити з чоловіками не раніш, як принесуть звичаєві жертви. Та, що вийде заміж, перестає їздити верхи, поки прийде потреба всім виступати у похід. …Так звана Скіфська пустеля являє з себе рівнину, багату на траву, але позбавлену дерев і помірно зрошену. По ній течуть великі ріки, які відводять воду з степів. Ось тут і живуть скіфи, звуться вони кочівниками, бо в них немає хат, а живуть вони в кибитках, з яких найменші бувають чотириколісні, а інші шестиколісні, вони кругом закриті повстю і зроблені подібно до домів: одні з двома, інші з трьома відділами. Вони непроникні  ні для дощу, ні для снігу. Ні для вітрів. У ці вози  запрягають по дві і по три пари волів, рогів яких не ростуть від молоду. У таких кибитках перебувають жінки, а  чоловіки їздять верхи на конях. За ними йдуть їхні стада овець, корів і табуни коней. На одному місці вони залишаються скільки часу, поки вистачає трави для стад, а коли її не вистачає, переходять в іншу місцевість. Самі вони їдять варене м’ясо, п’ють кобиляче молоко і їдять іпаку( сир з кобилячого молока)…».

Скіфи – предки  сучасного козацького народу

      З православ’янської землеробської Черняхівської культури(ІІ-УІ ст.. до н.е.) в Новосанжарському районі зберігся могильник у селі Писарівка. Саме в цей період поселення формуються у вулиці, а  житло ділиться перегородками на окремі частини з піччю в центральній. Житло будувалося або у вигляді землянок, або напівземлянок з дерева, лози чи очерету й обмазувалося глиною. Дах вкривали соломою чи очеретом.
      В УІІ столітті на Полтавщині  Нижнього Подунав’я та Балкан , як вважають історики, з’являються  сіверяни( УІІІ –поч.ХІ ст.Роменська культура). На Лівобережжі вони збудували цілий ряд укріплених поселень, в тому числі й Лтаву( сучасну Полтаву), найбільше поселення округу Сіверянського союзу племен на Лівобережжі  сучасного Дніпра., центром племінного княжіння у Нижньому Поворсклі куди входили і селища та городища біля Санжар. Насправді ні звідки вони не з’являються. Це поверталися на батьківщину частина козацьких племен, що кочувала в пошуках нових пасовиськ.
      В У-Х ст..  на переконання археологів та істориків Полтавщину заселяли слов’янські племена антів(пентівська культура). Ось що розповідає про  життя слов’ян і антів  юрисконсульт відомого візантійського полководця Велізарія   Прокопій(УІІ ст..нашої ери) з Кесарії в своїй книзі «Війна з готами»:
      « …племена слов’ян і антів не підлягають одній людині. А з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне і шкідливе, вони міркують спільно і майже в усьому іншому обидва варварські( відсталі в розумінні автора , Ю.Д.) народи живуть однаково. Єдиного Бога, Громовержця, визнають вони владикою всього світу і в жертву йому приносять биків і всякого роду священних тварин. Долі вони зовсім не знають і не приписують їй ніякого впливу на людей. Коли їм загрожує смерть під час хвороби чи на війні, вони дають обітницю, що коли  врятуються від смерті, то негайно принесуть за врятування життя  жертву богу…
      Живуть вони в убогих хатинах, далеко розташованих одна від одної, і часто змінюють місце проживання. Вирушаючи на війну,  багато хто з них іде на ворога піший. Тримаючи в руках невеликий щит і дротики. Панцерів вони не носять. Деякі виходять у бій без верхнього і спіднього одягу, у дуже коротких штанах, що захищають лише частину тіла. У тих і других варварів одна мова, проста і варварська. Не відрізняються вони одні від одних і зовнішнім виглядом. Усі ці  люди високі на зріст і надзвичайно сильні. Колір обличчя в них не зовсім білий. Волосся не русе і не переходить у чорне, а рудувате, до того ж в усіх.
      Ім’я слов’янам( племена , що жили на Подніпров’ї, Ю.Д.)  і антам( що жили на Волині, Ю.Д.) було споконвіку одне, тих і інших звали оборами. Думаю, що вони жили розсіяно і займали великі простори. Більша частина земель, що лежить за Істром) Дніпром, Ю.Д.)  належить їм.»
      В дійсності, як мені здається , йдеться знову ж таки не про різні народи , а лише про різні назви козацьких племен, що кочують у Великому чорноземному коридорі.
    …У кінці УІІ століття  вважається, що сіверяни були підкорені азіатським племенем хозарів і стали васалом  Великого Хозарського каганату роду Ашина – потужної держави Східної Європи.
      Окремі вчені впевнені, що в ранньому середньовіччі потужнішого об’єднання племен не існувало.
      Територія Хазарії було добре захищена  білокам’яними фортецями, що знаходилися на віддалі 10-20 км одна від одної по рубежах сучасної України та Росії: Вороніж-Старий Оскол-Бєлгород-Харків-Красноград-Дніпропетровськ-Кривий Ріг-Київ-Чернігів.
      Столиця Каганату  розміщувалася у фортеці Ітіль, біля витоків Волги. Хазарія активно вела торгівлю. Важливими джерелами прибутків були торгове мито(десятинне), податки з підкорених племен. Каганат утримував річні магістралі – Дон і Волгу, контролював гілку Шовкового шляху.
      Хазарський каганат мав дисципліновану армію, добре організований уряд і адміністрації, розвинуту торгівлю, писемність, а з певного часу і єдину релігію- іудаїзм, яку кочівникам нав’язали єврейські біженці з інших  країн.
      Поступово іудеї проникли в усі владні структури Каганата й фактично взяли управління ним в свої руки. Єврейське право, що діяло в Хозарії,   налічувало близько 30 тисяч положень. Іудаїзмом було введено Кодекс з 613 пунктів для тих, хто вважав себе євреєм. Тобто, іудаїзм став тим ідеологічним  фундаментом на якому розбудовувалася Хазарія і що привів до її загибелі.
      Таким чином наші далекі предки сіверяни і суличі[5]  вперше потрапили під іудейських гніт в часи хазарського каганату. Відтоді й до нині це мало чисельне, живуче і амбітне плем’я  іудеїв намагається всілякими способами підкорити собі інших і правити світом з допомогою накопичених віками, точніше – награбованих, багатств. Предки козаків, поляни(половці) відстояли свою незалежність від Хазарії,хоча ,як стверджує історик О.Грановський у залежності від хозарів опинилася південно-східна частина теперішньої Полтавщини від лівобережжя Сули до лівобережжя Ворскли, тобто територія Кременчуцького, Кобеляцького, Костянтиноградського, Полтавського, Хорольського, Миргородського і частково Зінківського повітів, насправді  це не зовсім так.
     Під гнітом Хазарії край був до початку Х століття, коли Новгородський князь ( з козацького роду)Олег , оволодівши у 882 році Києвом, не підкорив суличів, сіверян і хозар.
      У 30-х роках УІІ століття  Полтавський край увійшов до складу могутньої держави кочівників Великої Болгарії, що досягла розквіту за хана Курбата. Нащадки царських скіфів, (згодом -половці, козаки) були в спілці племен  болгарського царства. На думку вчених, саме до цього періоду відноситься Малоперещепинське багате поховання(Малоперещепинський скарб 6 25 кг золотих виробів і 50 – срібних), виявлений 1912 року поблизу сучасного села Мала Перещепина Новосанжарського району.   Цей скарб, на думку деяких вчених – військова здобич антського князя з походу на  Візантію. До скарбу входять візантійські, іранські та місцеві вироби У-УІІ століття: парадний золотий і срібний посуд, вази, дзбанки, кубки, ритон. Глечик з тазиком для умивання, блюдо з написом єпископа м.Томи(нині –Констанца) в Румунії.  Серед предметів є меч у золотих піхвах, багата збруя, а також – гривни, браслети, персні, пряжки, дрібні прикраси, бойова сокира, 69 золотих монет Візантії часів імператора Маврикія Тіберія(613-641 рр), Констатина ІІ(641-668 рр.).  Окремі вченні вважають  Малоперещепинське поховання могилою протоболгарського хана Курбата. Сам скарб нині зберігається в Ермітажі Санкт-Петербурга. Полтавському краєзнавчому музеєві дісталася з нього одна монета.
      Вважають, що у Нижньому Поворсклі, неподалік сучасної Полтави, знаходилася літня резиденція правителів Великої Болгарії –Балтавар. Є версія, що назва Полтава й походить від Балтазара.


 


Источник: http://www.c2n.info/registration/sections/page.php?page_id=22659&categ_id=16568
Категория: История казачества | Добавил: Stalker (17.08.2010) | Автор: М.С.Дмитренко
Просмотров: 2094 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всего комментариев: 0

Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Форма входа
Логин:
Пароль:

Translate to ...


Поиск

Рекомендуем


Статистика
Locations of visitors to this page
Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Copyright BAYDA-SITE © 2008-2017

Rambler's Top100